Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Ось Петрович пройшов, iз кимось голосно лаючись (впiзнали по голосу), потiм унизу, по колесах, молоточком застукало («Букси провiряють», – прошепотiв дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому: нiмцi! Всi так i завмерли, боячись ворухнутися, а нiмцi вже поруч чутно навiть було, як щебiнь у них пiд ногами скрипiв, i яскраве, нещадне свiтло од лiхтаря, крiзь щiлини пробившись, пронизало навскрiзь вагон. Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось («Ну, зараз одчинять!» – похолонули всi), потанцювало на мiсцi, посунуло далi.

І хоч свiтло вже зникло i чужi голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаено, аж поки знову почули голос Петровича.

– Пронесло, слава Богу, – сказав тодi дядько. – Добре ж, що дитина не пищала. А то було б…

Трохи згодом поiзд рушив. І пiд наростаючий веселий перестук колiс дядько мовив полегшено:

– Ну, теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати.

Грицько примостив сидiр у головах, обхопив його мiцнiше руками й одразу ж заснув…

Прокинувся од рiзкого скрипу: дверi були вже одчиненi, до вагона разом iз сiреньким свiтанком заглядало таке ж сiре обличчя Петровича:

– Ану, пасажири, вилазьте: приiхали!

Пом’ятi, заспанi, люди полiзли з вагона.

– А де ж Харкiв? – спитав розгублено Гриць: поiзд зупинився в степу, далеко попереду бовванiли будинки.

– А ото що, не бачиш! – вiдповiв сердито Петрович. – Ото тобi й Харкiв. Бери ноги на плечi, та по шпалах i шпар: вони доведуть.

Зачинив з грюкотом дверi, помахав рукою в бiк паровоза – там чмихнуло, шарпнуло, i ешелон, набираючи швидкiсть, поплив мимо людей.

Ось простукотiв останнiй вагон, мелькнули вуса Петровича, i перед ними вже прослалася порожня колiя – прямо до Харкова.

– Далеко ще? – поцiкавився Грицько.

– Кiлометрiв десять, – вiдповiла сива жiнка. – Того разу далi пiдвезли, а цi, бач, побоялися.

– Кожному жити охота, – сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: – Пiшли, козаче? Наче Грицьковi лишалося щось iнше.

Харкiв зустрiв iх порожнiми вулицями, заспаними вiкнами будинкiв.

Спершу будинки були одноповерховi, як у Хоролiвцi, вони ховалися за деревами й високими парканами, а вулицi – зовсiм не брукованi. «Так оце такий Харкiв?», – думав розчаровано Гриць… Та ось почалися дво- i триповерховi будинки, а вулицi вже покритi брукiвкою. Виникла невелика площа з трамвайною колiею, що обперiзувала ii, як петля. Рейки геть поржавiли, а единий трамвай лежав перекинутий, i дно його свiтилось, мов решето.