Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І iх розкуркулював. А тепер стоiть перед ним – хоч би тобi що!

– Комнезамож Приходько? А де твiй дружок?

– Дружок? – спантеличено заблимав Приходько.

– Ганжа!.. Чи, як почалася вiйна, ти з ним посварився?

– А я нi з ким не сварюся, – вiдповiв безтурботно Іван, i об цю його безтурботнiсть прямо-таки розбивалася Гайдукова суворiсть.

– Чого не втiк? – запитав вiн сердито.

– Куди? – витрiщився дурнувато Іван.

– З бiльшовиками! За Урал, до Сибiру!

– А в мене чоботи зносилися – до Сибiру тiкати… Та й чого б оце я до Сибiру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, i слина замерзае у ротi.

– А як вiзьмемо й посадимо?

– Та за що ж мене садовити?

– А з бiльшовиками хто якшався? Владу радянську пiдтримував?

– А я ще супроти жодноi влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас…

– А де подiвся партквиток? Заховав?

– Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всi партiйнi секрети по селу рознесеш.

В тебе, сказали, в головi сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через вiялку… А що я, дурний: живцем у вiялку пхатися?

– Куди бiг? – перейшов на iнше Гайдук: будь-яка злiсть розбивалася об дурнувату вiдвертiсть цiеi людини.

– До Бородая… Несу ось олiю.

– Замiсть самогонки, чи що?

– Та нi ж – лiкувати! Там списали, кажуть, так, що страшно й глянути. Лежить, кажуть, i поворухнутись не може… А ви не скажете, за що його так?

– Заслужив, – вiдповiв коротко Гайдук: йому вже набридли цi теревенi.

 – Ну, йди. Іди та лiкуй. Та свою спину побережи!

– То й ви ходiть здоровенькi! – закивав йому привiтно Іван.

І знову Гайдук не мiг зрозумiти: так людина сказала чи на щось натякае. Пiшов далi насуплений: чомусь розмова з Іваном зiпсувала геть настрiй.

Хата ж, в якiй колись жив Твердохлiб, а потiм Івасюта, а вiднинi житиме вiн, не порадувала його своiм видом. Стiни в патьоках од дощiв, бозна-коли й мазанi, вiкна голi, сумнi, якiсь аж ослiплi, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навiть димар перекособочився: металевий пiвень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотiв злетiти на землю та все нiяк не наважувався.

Гайдук похмуро пiднявся на ганок, взявся за клямку, але дверей одчинити не змiг: були замкненi. Зiйшов донизу, заглянув у вiкно.

Всерединi було не краще, анiж знадвору.