Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Бiля лiжка валялася ковдра, подушки зiм’ятi, розкиданi, наче ними хтось бився, один стiлець перекинутий, а стiл стояв навскiс. Гайдук вороже подивився на лiжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою i на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й слiду!» Обiйшов ганок, заглянув у друге вiкно: там було наче ще бруднiше. «Свинота! – подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдуковi хотiлося так думати, вiн вiдчував од цього якесь аж задоволення мстиве.

 – Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцюе! Вона в мене належиться! – пригадав Ольчину звичку майже до обiду валятися в лiжку. – Кожну дошку в пiдлозi вилизуватиме!»

Одiрвавсь од вiкна, пiшов до корiвника. Дверi – навстiж, усерединi – по колiна гнояки, валяються утопленi в гнiй вила. «Азiя! І жити не вмiють по-людському!» – подумав про своiх землякiв. І те, що про них отак подумав, принесло йому втiху, бо вiдчув себе iстотою iншою, вищою вiд усiх оцих дядькiв, тiток, серед яких народився й вирiс i серед яких доведеться тепер йому й жити.

«Що ж, поживемо i в Азii», – i, рiшучий та зiбраний, рушив уже до управи.

Застав старосту, який так i не ходив на обiд: все морочився зi списками. З порога хотiв запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказiвку: скликати людей, розповiсти про переможний наступ нiмецьких вiйськ, та одразу ж роздумав: «Встигну». Натомiсть поцiкавився:

– Ну що?

Приходько одiрвався од спискiв, розвiв скрушно руками:

– Людей обмаль… Мужикiв… Думаю, думаю, як усi дiрки залатати, а воно й не виходить.

– Де ж ви iх подiвали? – запитав саркастично Гайдук. – У колгоспi ж не плакалися, що немае народу?

– Так вiйна…

– То й що, що вiйна?

– Чоловiкiв майже всiх мобiлiзували, – пояснив терпляче Васильович. – Лишилися пiдлiтки та дiди. Та ще iнвалiди.

– От вони й працюватимуть.

– Та працюватимуть, куди ж iм подiтися. Тiльки ж якби ми знали одне… А то ж ще маеток… Боюсь, що не впораемося.

– Впораемося! – вiдповiв жорстоко Гайдук. – Здихатимуть, а зроблять усе, що належиться. Запам’ятайте, пане старосто: я з-за якогось Миколи чи Ганки не збираюся висiти в петлi! Та й вам, здаеться, ще власна голова не набридла.

– Та не набридла, – зiтхнув Васильович.

– Тож глядiть, щоб не позбулися.

На цьому й покiнчили. Приходько рушив нарештi обiдати, а Гайдук зайшов на ту половину управи, де мiстилася полiцiя.