Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Дядечку, я бiльше не буду! – Вiн, либонь, подумав, що Гайдук наказуе копати для себе могилу.

Гайдук догадався, про що подумав полiцай, однак не став заспокоювати:

– Рiвно двi години! – Постукав пальцем по циферблату. – Ну!

Схлипуючи, полiцай увiгнав у землю лопату.

Гайдук трохи постояв над ним (важка тiнь падала прямо на згорблену постать), а потiм глянув у бiк ворiт: чи не появилися полiцаi з жiнками. Сам ще не знав, як iх покарае, коли не вкладуться в п’ятнадцять хвилин, але покарае напевне. Варвари, iнакше з ними й не можна!

Полiцаi упоралися ранiше.

– Гут! – похвалив iх Гайдук. Перевiв погляд на чотирьох жiнок з вiниками, ганчiрками й вiдрами, скомандував так, наче жiнки оцi й не були людьми, а худобою: – Ведiть iх у примiщення. Щоб усе блищало й сяяло. Перевiрю через годину.

– Яволь! – закричали полiцаi i потурили переляканих на смерть жiнок до полiцii.

Закипiла робота. Жiнки замiтали, мили, шкребли, полiцаi носили воду, аж хлюпотiло, а той, третiй, заривався у землю, як крiт…

За годину Гайдук зайшов до примiщення: жiнки домивали пiдлогу.

Гайдук постояв у дверях, чекаючи, поки вони закiнчать, ткнув пiд ноги пальцем:

– Поклади.

Одна iз жiнок догадалася – послала ганчiрку. Гайдук старанно витер пiдошви, зайшов до кiмнати.

Кiмната сяяла вимитими шибами, сонячнi зайчики одбивалися од столу, гуляли на побiлiлiй пiдлозi. Гайдук дiстав бiлу як снiг хустину, провiв нею по шибцi, по столу, нахиливсь до пiдлоги. Одiрвав, невдоволено буркнув:

– Шлехт!.. Зер шлехт!.

. Перемити!

– Та ми ж ii й так шарували! – озвалася одна з жiнок.

Гайдук пильно подивився на неi, спокiйно спитав:

– У в’язницi сидiла?

– Та Бог милував, – злякалася та.

– Сидiтимеш… Перемити! – І вийшов надвiр.

Полiцай, який копав яму, старався, аж груддя летiло. Добрався до глини, твердоi, мов камiнь, хекав, як загнаний кiнь. Гайдук же стояв i мовчки дивився донизу, й для полiцая це було, мабуть, найстрашнiше…

Коли жiнки ще раз вимили пiдлогу й хустина тепер лишилася чистою Гайдук наказав полiцаям вiдвести iх до будинку, що в ньому жив Івасюта: хоч наспiх прибрати, бо гидко туди зайти.

То потiм, пiзнiше, вiн подбае про те, щоб будинок вибiлили й усерединi, й зокола, ще й дах пофарбували (не в червоний колiр, вiн його ненавидiв, а в зелений чи синiй), та викине геть усе барахло, щоб i духом Івасютиним не вiяло. Можливо, не викине, а одвезе у Хоролiвку й спродасть. Гайдук не з тих, хто викидае на вiтер добро. Ну, там видно буде.