Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Сто лiт же проспав, на сто рокiв наперед виспався. Чи скiки пак буде нiмецька iмперiя? – запитав Гайдука. І такi були в нього очi наiвнi й невиннi, що Гайдук знову не знав: прикидаеться дурнем чи й справдi без клепки десятоi. – А скажiть, якщо ваша ласка: фюрер до Москви на якiй кобилi уiхав? Бо у нас тут замалим не до бiйки доходить: однi кажуть – на бiлiй, а другi – на воронiй…

Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережнi посмiшки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспiхом:

– З запитаннями рiзними можна й пiзнiше… От зберемося у недiлю…

– Чому ж! – перебив його Гайдук, i голос його аж задзвенiв.

 – Можна й вiдповiсти. І про Москву, i про коня… Москву нiмецькi вiйська поки що не схотiли брати – Москва i без цього впаде. От вiзьмуть Сталiнград, дiйдуть до Уралу, i Москва – гнилим яблучком… І слiду од неi тодi не лишиться! Отож кому Москва така мила, – рiзонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував, – така дорога, спiшiть попрощатися з нею. Бо нiмцi й каменя од неi не лишать. Щоб не плодилася бiльшовицька зараза.

«Ага, – подумали дядьки, – нiмцi таки Москви не взяли. Видать, руки короткi». Заворушилися, загомонiли помiж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.

І йшли вони так: попереду, натовпом – люди, а позаду – Гайдук, староста i три полiцаi. Та ще комiрник пристав по дорозi. Полiцаi ж iз гвинтiвками. Так що люди наче й не ув’язненi, а – пiд сторожею. Нi назад, нi вправо, нi влiво – тiльки вперед.

До маетку майбутнього. А там уже до пiзнього вечора. Од дзвiнка до дзвiнка.

Гайдук увесь день теж протовкся на хуторi: наглядав за роботою. Щоб нiхто не промарнував i хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першоi – не розгинатися, а потiм обiд, рiвно година, а тодi аж до вечора.

– Та ми ж i iсти не захопили з собою! – бiдкалися жiнки. – Це ж i в село збiгати не встигнемо.

Спасибi, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгiсть, звiсно, потрiбна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина.

Не попередив, що на обiд в село не пускатимуть.

– Та й ви ж менi не сказали нiчого.

– А вам треба все казати та пояснювати? – огризнувся Гайдук. Однак погодився вiдпустити людей на обiд. Тiльки не всiх, бо це ж не люди – худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай видiлять по одному на десять дворiв, i тi вже у село й сходять.

«Оце так! – переглянулись люди. – Маемо панщину».