Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– А тепер – за роботу! – скомандував Гайдук. І додав, скрививши в посмiшцi вуста: – Звикли мiтингувати, тепер звикайте працювати як слiд.

Стали до роботи. Хто – колоди тесати, хто – пиляти дошки, хто з бур’янами воювати, а ще бiльше подалося в здичавiлий сад: вирубувати вишнi й сливи, яблунi й грушi, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здаеться, не стiльки вгору, скiльки донизу: переплелася корiнням, що й сам чорт ногу зламае. Іще переносили цеглу, викладали в акуратнi бурти, бо складали до цього, наче навмисне, – якраз на тому мiсцi, де мае стояти палац.

Васильович, хоч його нiхто й не примушував, теж узявся до роботи: пiшов iз дiдами та пiдлiтками корчувати дерева. І комiрник побiгав та й собi – допомагати жiнкам, що цеглу носили. Не стiльки помагав, скiльки покрикував:

– Давайте, дiвчата, давайте: нiмцi старательних люблять!

– Ви б хоч пiд ногами не плуталися! – розсердилися врештi жiнки. – А то ще цеглину на голову впустимо.

Комiрник одразу ж i одiйшов: од них, божевiльних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тодi до пильщикiв, якi розпускали на дошки грубезну колоду:

– Ворушiться, хлопцi, ворушiться: нiмцi старательних люблять!

– А ми що, не ворушимося? – скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:

– Пособити прибiг? От спасибi ж тобi! А я думаю, хто б мене пiдмiнив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.

– Курити будете, як скомандують! – озвався зверху Глекуха: вiн сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тiльки збоку здавалося, що чоловiк пиляе, стараеться.

Сам же працював, як машина – поки дошку не розпустить – не перепочине. – А вони хай краще тирсу зберуть.

Комiрник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаешся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:

– І хто тебе таким i на свiт породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?

– Живе, – буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою.

Лiнькувато якось водив, не поспiшаючи, а спробуй iз ним попрацювати у парi – наплачешся. Одмахае рука отим своiм чирги та чирги, що потiм i цигарки не злiпиш.

– Та чи ти премiю собi заробляеш, що так стараешся?! – не витримав нарештi Іван.

– А що?

– Помiщик, кажу, тобi премiю дасть, що так стараешся?

– А я не стараюсь. Я роблю.

– Тьху! – аж сплюнув Іван.

Не працювали тiльки полiцаi.