Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Гайдук одного погнав одразу ж в управу: чергувати про всяк випадок, а двох уже тут поставив на чатах: одного на дорозi, що вела в село, а другого – з боку левади. Щоб нiхто не здумав непомiтно втекти. Хоч i попередив, що пiсля роботи влаштують усiм перекличку, однак вiд цiеi публiки всього можна ждати.

Ходив то подвiр’ям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молодi: чомусь був переконаний, що тiльки вони, оцi сопляки, могли написати отi двi листiвки й повiсити на воротях налигача. «Цей?.. Цей?.

. – душив кожного поглядом. – Найду!» – аж зцiплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулi. Був упевнений: знайде. Тiльки од цього поки що не легшало: двi листiвки отi, два ганебнi тi аркушi, мов живi, ворушилися в нагруднiй кишенi – нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всi уже знають, як вiн возився з налигачем, мараючи руки. Вiдчував увесь час глузливi, в спину, посмiшечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!

Побачив ледь помiтний димок, що пiднiмавсь над колодами складеними, рушив скрадаючись.

Хтось кахикнув за спиною, мабуть, попереджаючи, – Гайдук обернувся рiзко, – всi, хто був поблизу, окрiм роботи, здаеться, нiчого не чули й не бачили. Постояв, обводячи важким поглядом людей, знову рушив до колод.

Там сидiв на осоннi парубiйко рокiв шiстнадцяти. Курив. Аж очi заплющив – блаженствував. Гайдук мовчки стояв, впившись у порушника поглядом, йому вже здавалося, що вiн десь його бачив. І оце худе в ластовиннi обличчя, й нерозчесану русяву чуприну, i босi ноги, що вилiзали з куцих штанiв.

«Може, цей?» – ворухнулося важко у ньому.

Парубiйко раптом здригнувся, розплющив очi. Побачив Гайдука, занiмiв. У одвислих губах продовжувала димiти цигарка.

– Куримо? – запитав спокiйно Гайдук. – Ану встань… Встань. – Бо парубiйко все ще сидiв, витрiщившись на Гайдука. І коли той звiвся нарештi, натренованим, коротким ударом поцiлив йому прямо у зуби. Страшний той удар кинув парубiйка на землю, з рота чвиркнула кров.

– Вдруге пристрiлю на мiсцi, – процiдив крiзь зуби Гайдук.

 – Марш до роботи!

Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубiйко звiвся над силу i задком-задком – од Гайдука. Гайдук же дiстав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду.

Пiсля цього всi працювали мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хiба один одному – «Подай!» – та й знову за роботу. І коли врештi була оголошена обiдня перерва i люди заходилися коло iжi, принесеноi з села, кожен iв собi мовчки, мов з примусу.