Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Не збиралися навiть до гурту, як те зроду-вiку водилося на громадських роботах: у полi, на жнивах чи на сiножатях…

Рiвно о дев’ятiй Гайдук подав команду кiнчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, i попереду майже бiгли жiнки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: i худоба непоена, i дiти негодованi – дай Боже до пiвночi впоратись.

– Завтра щоб пiсля сьомоi в селi не було нi душi! – попередив Гiриходька. – Сам пройдусь перевiрю.

Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрiем, i просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну.

Все завмерло, навiть птахи, що досi невтомно висвистували, умовкли, лише iнодi лунав рiзкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрiчати отакi передвечiрнi години, женучи з пашi худобу, а зараз не звертав уваги нi на сонце, нi на обрiй задумливий, нi на притихлi поля: знову думав про листiвки, що лежали в кишенi, про iх авторiв… Тому й не зайшов навiть до комiрника, який запросив на вечерю, а подався до управи. Наказав полiцаям обiйти село, зiбрати всi учнiвськi зошити.

– Усi до одного! – І постукав по циферблату годинника пальцем. – Щоб за двi години всi зошити лежали отут на столi. Виконуйте!

Зошитiв набралося достобiса: полiцаi завалили ними весь стiл. І Гайдук, вiдпустивши полiцаiв вечеряти, звiльнив на столi трохи мiсця, почав з крайньоi купи.

Щоб легше було найти, переглянув спершу зошити в косу лiнiйку з видертими сторiнками. Але учнi Тарасiвки, мабуть, тiльки те й робили, що видирали сторiнки, – жодного цiлого зошита, особливо у хлопцiв, i Гайдук, махнувши рукою, став дивитися всi пiдряд.

То була важка й невдячна робота: звiряти почерки. Минула година, а зошитiв мовби не меншало. «Наплодили грамотiiв!» – зло подумав Гайдук, дивлячись на стоси, що чекали на нього. Спершу, переглянувши, одклав на лаву, а потiм став жбурляти на пiдлогу. «Не той… Не той… Не той…» – одкидав Гайдук зошит за зошитом, i йому вже рябiло в очах, i лiтери зливалися докупи – вiн аж головою трусонув очманiло й протер долонями очi.

«Як вони i вправлялися?!» – подумав про вчителiв, бо досi вчительський хлiб йому здавався найлегшим.

Вiн уже машинально перегортав зошити, уже й не звiряв, не вдивлявся: погляд – зошит, погляд – зошит, як враз його наче вдарило в очi, i Гайдук поспiхом нахилився за зошитом, що кинув був на пiдлогу.

Розкрив, глянув на першу сторiнку, перевiв погляд на листiвку.

«Невже вiн?»

Викрутив у лампi гнiт, став пильно придивлятися.