Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

«Вiн!»

Тi ж самi косi лiнiйки, те ж характерне написання лiтер, коли вони мов набiгають, мовби навалюються одна на одну, наче той, хто писав, весь час кудись квапився, поспiшав швидше покiнчити з наостогидлою писаниною…

«Та-ак… Спiймалася пташка!»

Аж усмiхнувся потiшено. Перегорнув обкладинку, щоб прочитати напис.

«Федiр Гусак, учень другого класу».

«Федiр… Федько… Що ж ти, Федю, взявся листiвки писати? Сам додумався чи хтось старший навчив?»

Дiстав сигарету. Закурив, усмiхаючись.

Глянув на годинника: пiв на першу.

Майнула думка: одкласти на завтра, бо добре-таки натомився, та вiн ii одразу ж прогнав. Знав, що не засне, поки не зустрiнеться з оцим незнайомим поки що Федьком. Узяв зошит, листiвку, пiшов з кабiнету. Ступав прямо по зошитах, з насолодою вчавлюючи iх у пiдлогу «Навчились, писаки!.. Суцiльна грамотнiсть!.. А до волiв – крутити хвости!» Сплив раптом спогад, як заходив до нього в Хоролiвку Приходько – питався, як бути зi школою. Недобре всмiхнувся: «Школу вам!. . Не школу – казарму!»

Вийшов, спитав полiцая, який стояв па сторожi:

– Гусак далеко живе?

– Який Гусак? – запитав полiцай.

– А хiба вiн у вас не один?

– Та в нас же два Гусаки. Один дядько Петро, його тiки вдома немае…

– Де вiн?

– Посадили перед вiйною… А його Степан у нiмецькiй армii служить. Приiжджав узимку додому.

– Знаю, – пригадав Гайдук: Гусак заходив i до нього в полiцiю.

– А другий – дядько Григiр. Тiки й цього немае…

– Теж посадили?

– Та нi, цього вбили.

Як забрали на вiйну, то через мiсяць i прийшла похоронка.

– А хто ж тепер вдома?

– Та тiтка Одарка.

– От до неi й веди. – Тому Федьковi бiльш нi в кого бути. Не мiг же вiн бути братом Степана! Довго плутали кривулястою вулицею, аж поки полiцай сказав:

– Осьо iхня хата. Сплять уже.

– Ще б не спали, – буркнув Гайдук. – Вона тебе упiзнае?

– Та, мабуть, що впiзнае.

– Тодi постукай i скажи, що термiнова бумага з управи. – Гайдук побоювався, що Гусачка не одчинить опiвночi.

Ще здумае пробi кричати.

Полiцай пiдiйшов до сонного вiкна, затарабанив у шибку:

– Тiтко Одарко!.. Тiтко Одарко!

У хатi довго не озивалося. Гайдук хотiв уже був погрюкати в дверi, як шибка враз мов посвiтлiшала i по той бiк спливла якась бiла пляма.

– Хто там? – донеслось, як з могили.

– Це я, Микола, – з полiцii! Вам термiнова бумага!

Тiтка якийсь час вдивлялася у полiцая, потiм одiйшла од вiкна.