Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

А водночас вiн ще продовжував злитись на неi за отi сльози й крик, тому й не озвався i словом: порипуючи милицями, пiдiйшов до столу, став лаштувати цигарку Тютюн просипався на пiдлогу, бо тремтiли i кiльцi, до того ж Євген, розбалуваний в училищi, а потiм i в армii фабричними цигарками, нiяк не мiг звикнути до дядькiвських самокруток.

Сяк-так зладнавши цигарку, потягнувся до лампи, викрутив гнiт: сiрникiв було обмаль, iх економили люто, як i весь крам, що колись надходив iз мiста: сiль, гас, мило, не кажучи вже про цукор.

Люди вже встигли й дорогу до крамницi забути. Тож Євген прикурив, пильнуючи, щоб не закоптiти скло, вкрутив знову гнiт.

Затягнувся, жадiбно ковтаючи дим.

– Ти б хоч у сiни вийшов, – не одриваючи од лiктя обличчя, озвалася Катря. Голос ii пролунав так рiвно й спокiйно, наче вона й не плакала щойно, не кричала, злiстю ламаючи рота. «Пронесло», – зiтхнув полегшено Євген, але не озвався i словом: тепер, коли вона пересердилася, настала його пора покомизитись.

Порипiв мовчки у сiни.

Курив, обпершись об холодний одвiрок, курив i питав сам у себе похмуро, нащо вiн женився удруге. Найшов час зв’язать собi руки: люди воюють, люди життям накладають, а вiн, бач, женився… А тепер ще дитина…

Думка, що вiн невдовзi стане батьком, не приносила радостi – було таке вiдчуття, наче вiн учинив щось недобре, осуду гiдне, i люди весь вiк коситимуться на нього. І гiрко, тривожно було на душi – не легшало навiть од курива.

Кинув бичок, погойдав назад до кiмнати: не стояти ж i справдi до ранку!

Катерина вже лежала у лiжку.

Випросталася на спинi, поклала поверх ковдри, вздовж налитого тiла, оголенi руки, мiцно заплющила очi. Але Євген бачив: не спить, чекае на нього.

Погасив лампу, зашкутильгав до лiжка. Роздягнувся, лiг скраечку, намагаючись не торкнутися дружини. Завмер: знав, що вона перша не витримае, почне розмову. Вiн i чекав, i не хотiв тоi розмови: все ще не мiг простити дружинi, як вона кричала на брата й нiму, й оту ненависть, що спотворила Катрине лице, зробила аж чужою якоюсь.

І, може, вперше вiдтодi, як оселився у Катрi, згадав про Зосю. Подумав, що Зося нiколи б не дозволила собi отак безцеремонно вирядити з хати. Хоч хто б прийшов. Нiколи.

– Пiшли? – спитала Катерина. Так спокiйно, буденно спитала, мов i не було недавньоi сцени.

– Пiшли! – буркнув вiн. – Ще б не пiти!

– Хоч би ж хто не перестрiв та не встрелив! – У голосi Катерини стiльки непiдробноi тривоги, що Євген аж зриваеться на лiкоть.