Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Вигнала з хати, а тепер за ними i скiмлиш!

– Я, Женю, нiчого… – Катя повернулася, привалилася до нього важким животом, затремтiла всiм тiлом, i Євген подумав: плаче. Плаче мовчки, навiть не схлипуючи, навiть не пробуючи витерти сльози, Євген провiв по ii обличчi рукою, i долоня його одразу ж змокрiла.

– Ну, от, – сказав вiн з досадою, – накричала, а я ще i винен!

– Ти, Женю, нi в чому не винен, – схлипнула Катерина. Притискалася до нього все щiльнiше, все з бiльшою силою, наче хотiла всю себе втиснути в нього – втекти од страшного й моторошного, що стояло за спиною.

 – Ти, Женю, не винен…

– Так чого ж тодi плакати? – спитав здивовано вiн.

– Бо вони тебе вб’ють…

– Отакоi!.. Та й дурна ж ти у мене! – Євгеновi аж моторошно стало вiд оцих слiв. – Ти чого це заходилася мене хоронити передчасно?.. Та ти що?! – Бо Катря, зарившись головою в подушку, аж зайшлася од глухого безнадiйного плачу. А що Катря не вгавала, вивiльнився з-пiд ковдри, ухопив милицi:

– Зараз води принесу.

Принiс воду, одiрвав од подушки ii голову, приставив кухоль до безвольного рота:

– Пий! Одразу полегшае.

Покiрно пила – цокотiла об вiнчик зубами.

– Годi, – прошепотiла знесилено. І коли вiн однiс кухоль i повернувся, то вона уже спала. «Ну й ну!» – подивувався Євген, i йому знову захотiлось курити. Сон геть щезнув – який тут у бiса сон, хiба можна пiсля такого заснути, тут хоч би й захотiв, то не заснув би! – Євген тихенько знайшов сiрники й кисет та й вийшов у сiни. Намацав невисоку дiжу, що стояла порожньою, вiдколи вiн тут i жив, умостився зручнiше, став лаштувати цигарку.

«Життя!» – усмiхнувся сам до себе невесело. В ньому вже не було нiчого, окрiм жалю до Катерини, якась аж нiжнiсть до неi: що не кажи, а за ним плакала, за нього переживае, отож, бач, так любить… Бач, що надумалася: вб’ють! А що… Можуть i вбити… Можуть запросто вбити. Або й повiсити. Якщо дiзнаються… Уявив себе раптом у петлi й аж покрутив головою, мов вивiльняючи шию. Отак можна й загинути нi за цапову душу.

Бо все, що робив досi Євген, – i отi всi листiвки з дулями мальованими, й наквацьованi дьогтем ворота, i потаемнi розмови з братами та ще кiлькома надiйними хлопцями, що годi сидiти склавши руки, треба боротися, – все це здалося зараз таким дрiб’язковим, таким несуттевим, таким несерйозним, що його аж сором обпiк… «Граемося у пiдпiльникiв», – всмiхнувся зневажливо, i дим од цигарки здавався як нiколи гiрким та пекучим. «Живемо – тiльки небо коптимо!..