Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Хоч би де лампу дiстати!» – подумав вiн тоскно про радiоприймач, що лежав, нiмий, у батьковiй клунi: найбiльше гнiтило Євгена те, що вiн нiчого майже не знав про подii на фронтi. Балачкам нiмцiв та полiцаiв вiн нiскiльки не вiрив: уже тому не вiрив, що вони – вороги, що аби й справдi все сталося так, як вони просторiкують, то йому, Євгеновi, й жити не варто!.. Вiн якось сказав Грицьковi, коли той спитав: «А що ти робитимеш, якщо нiмцi наших подужають?», що коли б це сталося, то не жив би i дня – покiнчив би з собою… І це було не красне слiвце: Євген переконаний, що вiн так i зробить.

Тому для нього допустити можливiсть, що завтра можуть перемогти нiмцi, було рiвноцiнним смертi, i Євген не вiрив усьому, що йшло од полiцii та нiмцiв, i дратувався, коли хтось намагався йому переповiсти, – не хотiв навiть слухати. Якось Грицько, який найчастiше заходив до брата, принiс йому газету, що видавалася в Харковi нашою ж, украiнською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому паперi (нiмцi навiть паперу пожалiли для неi), сiрим, аж вилинялим шрифтом, – Євген глянув на неi з такою вiдразою, наче брав бозна-яку каку.

– Прибери!.. Щоб я бiльше оцiеi гидоти не бачив!

Хоч Євген i чув про новий лiтнiй наступ нiмцiв, i допускав навiть думку, що всi тривожнi чутки мають якiсь пiдстави, але те, що фашисти зайняли весь Кавказ i вийшли до Волги, вважав iхньою черговою брехнею.

– Та ви самi гляньте! – гарячкував вiн над картою, видертою з пiдручника. – Нiмцi минулого року ось скiльки пройшли… І це минулого, коли вiйна застала нас зненацька.

А тепер що: удвое бiльше за два мiсяцi? Та нiмцi здохнуть, а стiльки не пройдуть! – жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.

– Радiо б нам! – зiтхав котрийсь iз хлопцiв.

Так, радiо, супився ще бiльше Євген. Пiвжиття оддав би за оту лампу прокляту! Безмовний приймач, схований у батькiвськiй клунi, не давав йому спокою. Часто снилося: сидить, надiвши навушники, крутить колiщатко, ловлячи потрiбну хвилю. Просинався, так i не дiзнавшись, чи упiймав: глухо, нiмо, хоч вий од вiдчаю.

Радiо…

Доведеться-таки щось вирiшувати, так далi не можна. Євген хитрував сам iз собою: вiн давно уже вирiшив, продумав усе, – пiсля того, як поговорив iз жiнкою з Харкова.

Жiнка прибилася до iхньоi хати ще взимку, вiрнiше, не взимку, а на початку весни, хоч весняною погоду нiяк не можна було назвати: стояли такi лютi морози, що дерева трiщали, а все птаство позашивалося в стрiхи.