Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

«Аусвайс», чи як там вона називаеться…

«Доведеться до дядька iти», – подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотiлося стрiчатися. А як правду казати, то й зовсiм не тягнуло на зустрiч. Староста ж, посiпака нiмецький. Хоч люди i кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князiвцi – не людина, а звiр… хоч Євген i прислухався жадiбно до таких слiв, а все ж не мiг простити дядьковi, що той пiшов служити фашистам. Нiколи не заходив до нього в хату. Уникав зустрiчi навiть на вулицi: забачивши здалеку, намагався пiрнути у перший завулок.

І коли батько якось передав, що дядько цiкавиться, чого це племiнник цураеться, може, чимось образив, Євген вiдповiв, як одрубав:

– У мене дядька немае!..

Якось-таки зустрiлися: дядько i Євген. У хатi, на тестевiй половинi. Тесть Євгенiв – столяр, золотi руки, майстер такий, що й з пенька стiлець зробить, а тут треба новi дверi до гамазею повiсити, бо старi зовсiм геть струхлявiли: свiтять, мов решето.

А там же зерно – на посiв. Що вдалося зберегти та зiбрати. Дядько й зайшов iз тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пiзно.

– А, племiнник!.. Що ж це тебе не видно нiде?

Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нiкуди.

– А може, молоду жiнку боiшся наодинцi лишити? – посмiювався дядько: Євген тодi щойно перейшов до Шульженкiв. – Щоб якийсь шулiка не вкрав?

Євген не пiддався на жарт – не вiдповiв.

Натомiсть звернувся до тестя:

– Я був до вас… Та хай уже потiм.

Хотiв повернути голоблi, так теща ж! Вчепилася, мов три днi не бачились:

– Зачекай осьо та поснiдаемо!

І хоч Євген вiдмовлявся, що вiн снiдав уже – не голодний, не схотiла й слухати: милицi одiбрала й за стiл посадила.

Сидить Євген поруч iз дядьком – у його бiк не гляне. Одмовчувався. А всерединi вже аж кипiло: дядько розповiдав саме, скiльки вдалося зорати й скiльки планують посiяти.

Стараеться! Перед фашистами вислужуеться! На медаль заробляе!

– Сiемо? – врештi не витримав. Од усмiшки недоброi аж губи посiпувалися.

– Сiемо, – вiдповiв дядько спокiйно. – І оремо, й сiемо. Дасть Бог, до кiнця травня i впораемося.

– Бог! – так i фиркнув Євген. – Уже й Бога пiдпрягли? – Вiдчував, що ось-ось нe втримаеться, щось ляпне, але не мiг уже володiти собою: дядькова спокiйна упевненiсть дратувала його до нестями.