Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Одчинив дверi, виглянув, чи нiхто не пiдслуховуе, тихо заговорив до племiнника: – Ти от що – будь обережнiший… Не забувай, що ти був командиром. Коли що, то тебе першого й вiзьмуть…

– Про що ви? – зробив невиннi очi Євген.

– Поки що нiчого, – заспокоiв його дядько. – А попередити треба. Знаеш: береженого й Бог береже… Ну, йди, а я спробую з Гайдуком переговорити:

– То коли вас провiдати? – спитав похмуро Євген: йому вже здавалося, що дядько щось знае, тiльки не каже.

– Увечерi.

– Так комендантська ж година!

– Ото, я й забув… Тодi завтра, ранiше.

Як продереш очi, так до мене й катай.

– Так я завтра й заскочу.

Євген повернувся, пiшов. Не бачив, як дядько дивився йому в спину: «Лiки!.. Знаемо вашi лiки!..»

Васильович давно уже знав про приймач, захований у клунi: розповiв брат Іван. Ще як верталися з Євгенового весiлля. Жiнки йшли попереду, про щось перемовляючись, а Йвана потягло на вiдвертiсть. Отой приймач муляв йому i вдень i вночi, то з ким же i порадитись, як не з братом!

– Там уже все припасовано – лампи тiки немае… Ну, не бiсовi дiти!

– А нащо ти менi оце розказав? – запитав похмуро Васильович.

– Як нащо? – аж зупинився Іван. – Брат ти менi чи не брат?

– Ти менi от розляпав, а я не витримаю, ще комусь ляпну – от i покотиться по всьому селу, – продовжував осудливо Васильович. – А за пiдпiльний приймач знаеш що буде? Петля!

– Дак вiн же не грае!

– То вже нiмцям будеш доказувати… Тi з тебе як почнуть дерти шкiру, то й стiл твiй заграе… Дожив ти, Іване, до п’ятдесяти лiт, а розум i досi – як у малоi дитини!

Іншим разом Іван не стерпiв би – чимось та одбрив би старшого брата, а зараз мов язика проковтнув.

І такий був у нього вид покаянний, нещасний, що Васильовичу його стало й жалко.

– Гаразд… Ти менi нiчого не казав, я нiчого не чув… А Євгеновi скажи, хай постережеться. Це йому не на фронтi: тут не знатиме, хто i продасть… Так i передай…

Передав брат чи нi, Васильович не знав. Не допитувався. Догадувався тiльки, чиi то листiвки з дулею.

І коли довiдався, що Гайдук зiбрав зошити, майже всю нiч не спав. Хотiв уже йти до племiнника, пораяти забиратися кудись iз села, але обiйшлося, здаеться: Гайдук нiкого не зачепив, хоч i ходив до Гусачки. Прибiг сьогоднi в управу злий, як собака, одразу ж накинувся, чого досi людей на роботу не вигнали. Розiпсiли, розледачiли, од роботи одвикли!.. Кричав, мов на якогось попихача – Васильович i не витримав – дав одкоша.