Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Ложка лунко стукнулася об дубову столину, i той звук наче вивiв iз трансу Данькову жiнку – Килину:

– Та куди ж ви його забираете?

Сльози так i бризнули з ii очей, вона кинулася до чоловiка, заголосила:

– Та хазяiне ж мiй дорогий, та куди ж вони тебе забирають?

Жiнчин плач привiв Данька до тями. Одвiв ii руки, спитав перелякано:

– Ви за мною?

– А то за яким iще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, нiхто твое золото поки що не вiшае! – Бо Килина вже тужила, як над покiйником.

– Так би й сказали… А то кричать – у мене й душа отерпла… Килино, та годi тобi, подай-но краще цiпок.

Килина, все ще схлипуючи, пiшла до печi, дiстала цiпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку вiйни зсадив Данько мiлiцiонера з коня.

– Я ж оце щойно звiдти прибiг – пообiдати, – виправдовувався Данько. – А воно, бач, той… вже й поiсти не мона… Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!

– Йди, йди! Ось комендант тебе нагодуе!

Вийшли з хати. Попереду – Приходько.

Данило слiдом, а за ним уже – Гайдук i Килина. Килина, побачивши страшну чорну машину, якою тiльки покiйникiв возити, знову вдарила в голос, але Гайдук так цитькнув на неi, що вона одразу ж подавилася криком.

– Сiдай до машини!

Данько позадкував-позадкував, наставив навпроти Гайдука цiпок:

– А я не сяду. Їдьте самi, а я навпростець.

– Не сядеш?! – Гайдук, звузивши очi, потягнувся до кобури.

– Та сiдайте, Даньку, чого ви? – втрутився Приходько: Гайдук уже дiстав пiстолет.

 – Бачите, i я з вами iду.

– А чого вони так кричать? Ще i в спину штовхаються! – вже замалим не плакав Данько. – Не мона вже й пообiдати, ге?

До машини, одначе, полiз.

– Та ку-ди-и ж те-ебе повезли-и-и?! – вдарив iм услiд розпачливий голос Килини, вдарив i обiрвався на нотi, тягучiй та болiснiй. «Ото дурна баба! – поморщився Приходько, бо йому аж поза спиною сипонуло од того плачу. – Голосить, наче по мертвому…»

А вийшло, що не дуже й дурна: коли пiдкотили до подвiр’я та вилiзли з машини, комендант зовсiм впав у шал.

Червоне обличчя набрякло од гнiву, очi побiлiли. Бризкаючи слиною, налетiв на Данька:

– Донерветер!.. Русiше швайне!..

Розмахнувся, ляснув щосили Данька по обличчi. Та краще був би й не бив: у Данька ж не щетина – щiтка сталева. Комендант аж зойкнув, тiпаючи рукою.

– Ферфлюхтiге швайне!…

Ще щось кричав, плюючись довжелезними фразами, потiм враз заспокоiвся.