Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Та чого б я ото спав!

– Тобi дня буде мало?.. А якби не оця жiнка, а нiмцi йшли? Чи полiцаi!

– Та чого б iм ото ходити… – почав був Пилип, та Йван, зовсiм уже роз’юшившись, не дав йому бiльше й слова сказати, ткнув кулаком прямо в зуби.

– Та чого ви б’етеся?! – закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.

– Тебе не так треба бити! Спасибi скажи, що чужа людина у хатi!

Тетяна сидiла нi жива анi мертва. А тут знову у неi за спиною голос насмiшкуватий:

– Об чом шум?

Одхиливши ряднину, до кiмнати заглядав голий по пояс чоловiк: таке ж, як i в Івана, галiфе i чоботи хромовi, а на ремiнцевi тоненькому, поцяцькованому срiблом, наган телiпаеться, за рукiв’я шнурочком прив’язаний; а вище того галiфе – густе чорне на грудях волосся, тiльки татуювання на животi, грудях, руках, навiть на шиi, – чоловiк був змальований та списаний весь, не лишалося й мiсця живого.

І чого тiльки там не було: й голiвки жiночi, й голi русалки, i серця, проткнутi ножами та стрiлами, i якорi, i навiть гадюки – все те ворушилося, здималось, бугрилось пiд м’язами, а при самому пуповi, живiт обперiзуючи, чорнiв напис «Не забуду мать родную» i ще якiсь там слова – Тетяна вже й не пробувала iх розiбрати: дивилась зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що iй далi робити: тiкати свiт за очi, поки жива, чи лишатись нa мiсцi?

– Об чом война? – перепитав чоловiк.

– Та вони ось б’ються!. – плаксиво поскаржився Пилип. Одiрвав долоню од рота, подивився, чи багато кровi, а нижня губа була вся синя й розбухла.

– Ай-я-яй, ребйонка обiдили! Ребйонка побили! – Чоловiк одпустив ряднину, яку досi притримував, ступив до кiмнати.

На Тетяну навiть не глянув. – А ребйоночок шьо?

Пилип уже мовчав, натомiсть озвався Іван.

– Ребйоночок спав!

– Спав?.. Ай-я-яй!.. – Чоловiк похитав головою, пiдiйшов упритул до Пилипа: наган телiпався при кожному русi, бив по нозi. – Отак i мiй один кериш: спав, спав, а проснувся без голови.

Пилип одсахнувся налякано, а Йван наказав:

– Лiзь на горище! Та спробуй менi ще раз заснути!

– Biн не засне! – пообiцяв чоловiк за Пилипа.

 – Вiн тепер i рiднiй мамцi закаже не спати! – Чоловiк усмiхавсь добродушно, а круглi риб’ячi очi були холоднi, як лiд.

– Хоч поiсти дали б, – пробурчав Пилип.

– Ще встигнеш, – вiдповiв йому Йван.

Пилип обернувся, ображеним ведмедем посунув iз хати. А чоловiк удав, що лише зараз помiтив Тетяну:

– О, до нас гостi!

– Моя родичка, – пояснив похмуро Іван: сутичка iз Пилипом зiпсувала йому настрiй.