Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

 – Ми й будемо стрiляти! – Перехилив до рота горiлку й так припечатав шкалик до столу, що денця як не було. – Я ще iм покажу, де раки зимують… Вони ще не раз пожалкують… – Блиснув недобре очима, повернувсь до Тетяни: – І Гайдук ваш нiкуди од мене не втече!

– Чому вiн мiй? – запитала тихо Тетяна, але Іван iй не вiдповiв: звiвся, рiзко одставив стiлець:

– Ну, поснiдали – й досить!.. Ти, – до Ашота – паняй на горище, пiдмiни Пилипа. З кулеметом обходитись умiеш?

– Умiю.

– Тож пильнуй: як появиться хто – сiчи з кулемета! Потiм будемо провiрять документи.

А як кого проморгаеш – нарiкай на себе!

– Зачем проморгаеш – миша не пролiзе!

– Ну, давай… А ви, – повернувсь до Тетяни, – ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галi… І глядiть, щоб iз двору нi ногою! Чуете?

– Та чого ти розвоювався? – озвалася Галя. – Людина не встигла й порiг переступити, а ти вже на неi у крик.

– Хто там кричить, – буркнув уже тихiше Іван. І знову повторив.

 – Тож будете он iй помагати.

– А вже ж помагатимуть! – вiдповiла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечi: – Ходiмо, хоч покажу, де ви будете жити. – Та й повела Тетяну з Івасем через сiни в кiмнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на своi босi ноги, у пилюцi, бруднi, та на порозi й завмерла. – Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! – А «тут» такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очi своею бiлизною вбирають.

– Та ми хоч ноги помиемо, – так i не наважилася ступити до хати Тетяна.

Роздивлялася потiм численнi фото у рамках, пiд рушниками розквiтчаними, цiкавилася:

– Це ваш чоловiк? – Бо на всiх фотографiях поруч iз Галею один i той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так i здавалося, що от-от пiдморгне: «Ось ми якi!»

– Та мiй же, – враз посмутнiшала Галя. – Оно й похоронка на нього, – показала на рамку, де вставлений був папiрець, що встигнув уже й пожовкнути.

Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловiк Галин на фото мов аж посмутнiшав одразу: слухав разом iз Тетяною, що жiнка розповiдала про нього. – Першою менi й принесли – ножем у серце ударили…

Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрiйка вже думала), потiм Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподiваною злiстю сказала:

– А теперечки цих чортiв принесло, де вони тiльки на мою голову й узялися!..