І будуть люди

Повернувся, важко пiшов у другу кiмнату: згорблений, враз постарiлий на багато рокiв.

Отут i налетiла на Федька мама. Гладенька, низенька, вона i по плече не сягала синовi, але таким гнiвом пашiло ii завжди добре лице, таким осудом палахкотiли ii очi, що Федько аж поточився вiд неi до дверей.

– Ти що ж це, нечестивцю, собi надумавсь? – вигукувала мама, штовхаючи сина в груди. – На батька, на рiдного тата руки пiдняти?.. Та чи в тебе Бога в серцi немае?.. Іди зараз, падай перед ним на колiна, хай простить, нехрещений твiй лобе!

Вона все била його пухкими кулачками в груди, невмолима, гнiвна, рiшуча, заганяла його аж у куток.

– Та пiду, чого ви так… – похмуро вiдiзвався син i неохоче пiшов до тiеi кiмнати, де зачинився тато. А мама, проводжаючи, штовхала його в спину.

Хоч як прислухалася Таня, а так i не взнала, про що вони там розмовляли. Лунали тiльки нерозбiрливi голоси. Спершу Федькiв: глухий, басовитий, так, наче вiн засунув голову в бочку: бу-бу- бу… бу-бу-бу… Потiм щось вiдповiдав йому тато, тонко й ображено.

І чим довше розмовляли вони, тим тихiшими ставали голоси. Аж ось мама, що стояла бiля самiсiньких дверей, пiдняла просвiтлiле обличчя до пишноi, в золотих ризах iкони, полегшено перехрестилася:

– Слава тобi, матiнко Божа, – помирились!

Вони вийшли з кiмнати вдвох: тато, витираючи заплаканi очi, Федько – з похмурим та винуватим видом.

– Що ж, не вдалося зробити iз тебе, Федю, священника, значить, на те воля Божа, – казав за вечерею тато.

 – Є в мене знайомий у банку, пiдеш служити туди, гляди, ще й директором колись станеш. Га, матушко, як тобi це подобаеться: син – директор?

Та хоч тато й здавався дуже веселим, i голосно розмовляв, i намагався навiть жартувати, все ж усi бачили, шо нелегко зараз татовi на серцi.

Потiм, коли дiти полягали спати, тато й мама довго молилися. Мирно свiтилася лампада, злизуючи гостреньким язичком густу, як ртуть, оливу, боги то виринали в хисткому непевному свiтлi, то знову ховалися в темряву, а тато й мама стояли на колiнах рядком, били поклони, гаряче шепотiли молитви.

Тато, високий, худий, бiлiв сорочкою та пiдштаниками, хилитався, як маятник, мама ж, гладенька й низенька, в нiчнiй сорочцi до п’ят, складала долонi човником, простягала вгору за Божою милiстю, дивилася з такою надiею, що в Танi, яка нищечком пiдглядала з-пiд ковдри, стискалося серце.

Помолившись, батьки лягли спати.