І будуть люди

Але ще довго доносився до Танi iх занепокоений шепiт, лунало братове iм’я…

Єпархiальне училище Таня закiнчила достроково: на рiк ранiше. Їхне розмiрене, розлiноване життя вперше сколихнула лютнева революцiя. Про це дiзналися вони, училищнi затворницi, вiд начальницi, дiзналися далеко пiзнiше, коли навiть сюди, за високi монастирськi мури, почали прориватися тривожнi чутки i вже не можна було iх промовчати.

Старшокласниць зiбрали в завжди холодному залi з високою стелею, з великим портретом царя, зображеним на повний зрiст, в мундирi полковника росiйськоi армii.

Обличчя Миколи II було якесь невдоволене, вiн з докором дивився на принишклих «шльонок», що прийшли в актовий зал, – тим бiльше вразило дiвчат незвичайно розгублене, обм’якле лице iхньоi начальницi, що стояла в глухому строгому платтi iз золотим хрестиком на чорнiй муаровiй стрiчцi. Поруч iз нею тупцяв не менш розгублений iерей Олексiй, iхнiй духiвник, золотого серця людина. Старенький, iз сивою борiдкою та тоненькою кiскою, що стирчала, як мишачий хвостик, вiн безпорадно блимав свiтлими, як у дитини, очима, поглядаючи на своiх духовних дiтей.

Ось начальниця вузькою рукою смикнула за хрестик, нервово ворухнула губами, i сотня очей впилася в неi.

– Дiди… – начальниця конвульсивно посмикала головою, немов визволяючись з невидимоi петлi, спробувала поправити себе, але нiяк не могла вимовити лiтери «т». – Дiди… злi й темнi сили примусили помазаника Божого зректися престолу… В найтяжчi днi для Росii, коли наше славне… христове воiнство виборюе на фронтах перемогу… в найтяжчi цi днi прислужники диявола пiднесли руку на iмператора… Помолимося за многолетiе дому Романових, дiди…

«Шльонки» дружно впали на колiна.

Були не так приголомшенi звiсткою, як тим, що iх начальниця вже плакала, навiть не криючи слiз.

Потiм Таня думала, iй було страшно. Змалку звикла бачити царя поруч iз Богом. «З Богом – на небi, з царем – на землi», – казав часто тато. Уявляла царя: на золотому тронi, з державою та скiпетром у руках, що, прислухаючись до Божого гласу, вершить людськi долi, а разом i ii, Танину, маленьку дольку.

Все, що на землi було добре, – те все йшло вiд царя. Все зле – вiд його ворогiв. Вiд отих «унутрiшнiх» ворогiв, що так i дивляться, як би тiльки посiяти «смуту», порушити спокiй i лад.

Інакше не могло й бути. Адже цар – це земне втiлення Бога, а Бог теж бореться з силами зла, заганяючи царя тьми в самiсiньке пекло.

І ось цар зрiкся престолу.