Ключі Марії

«Чорт, розвести на бабки хоче», – подумав Бiсмарк.

– Вибачте, у мене зустрiч.

– Ви не подумайте, – вона вийняла з кишенi куртки пачку п’ятисоток. – Я сама можу вас пригостити.

Вiд несподiванки Бiсмарк знизав плечима. Подивився на годинник.

– Ну, пiвгодини у мене е, – вимовив уже м’якше.

– Можемо просто сюди, – кивнула вона на вхiд до пiдвального лiванського ресторану.

– Два «Геннесi», – скомандувала вона барменовi, як старому знайомому, вмощуючись на високий стiлець.

Бiсмарк влаштувався поруч.

«Нiчого собi», – подумав вiн про замовлений коньяк.

Вона пригубила, i одразу ii очi засвiтилися iншим, спокiйнiшим свiтлом.

– Дякую! – кивнула Бiсмарку.

– За що?

– За емпатiю. Як тебе звати?

– Олег.

– Олежик, – протягнула вона i знову пригубила. – У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.

Бiсмарк розкрив рота, але якось думки змiшалися i вставити чергове слово в розмову не змiг. Замiсть цього пригубив «Геннесi».

– А чого убили? – все ж поцiкавився.

– Там, можливо, i я винна, – почала було говорити дiвчина i раптом, вiдмахнувшись, замовкла.

– А тебе як звуть? – запитав Бiсмарк.

– Рiна.

– Це як Катерина?

– Нi. Батьки мене чомусь назвали – Рiя. Менi це взагалi не подобалося вiд самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, помiняла.

– Рiя? – в подивi повторив Бiсмарк. – Це як Марiя? Чого це вони тобi половину iменi дали?

– Вже не запитаеш. Розбилися на машинi. Давно. Вiдправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виiхали забрати на вокзал i – на пляцок.

На них «Камаз» налетiв. Але потiм один знайомий батька на поминках напився i прошепотiв менi на вухо, що вони менi рiдними не були. Що удочерили. Документiв про удочерiння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рiднi, i що вiн iздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фiгня якась!

– Нiчого собi! – здивувався цiй драмi Бiсмарк. – У тебе в життi, як у кiно!

– Гiрше! – твердо заявила Рiна. – В кiно я б зараз бу- ла багатою i щасливою, i чоловiк у мене був би супермен з «Теслою».

– Ну та ж у тебе грошi е, отже, ти вже багата!

– Грошi i щастя, це як чай з кавою – чомусь не змiшуються. А якщо змiшати, то пити неможливо. Якби я була щасливою, то не стала б будь-кого до бару запрошувати.

Олег образився. Подивився на недопитий коньяк. «Може, залишити його до дiдька та й пiти? – подумав. – Схожа на багату п’яницю. Напевно, чоловiк або приятель вигнав з дому. Тому i стояла бiля кiоску».