Ключі Марії

Уже не видно було львiв’ян, якi прогулюються повагом, розкланюються, приклавши руку до капелюха, усi намагалися, мов щурi, оглушенi гучномовцями, хутенько прошмигнути повз стiни. Зате повагом тепер проходжувалися окупанти з Росii, повбиранi в конфiскований у мiсцевих одяг. Їм ця гучна музика не заважала, вони до неi звикли, вона напоювала iх гордiстю за великий советський народ.

З початком травня 1940-го на вулицях позникали «снiговi баби», як львiв’яни називали росiянок, що прибули сюди в своiх звичних куфайках i валянках, замотанi у вовнянi хустини.

Поменшало на вулицях вiйськових, iх перекинули у Фiнляндiю та Прибалтику.

В iсторика Остапа Марковича були уродини. Зiбралося вузьке коло друзiв. Курилас подарував товаришу сорочку i краватку. На цю пору такi речi вже стали дефiцитом, але пiдпiльно ще можна було дещо добути, бо окремi крамарi, побачивши, як наiзники скуповують все пiдряд за безцiнь, поховали товари i зачаiлися.

Гостi частувалися навстоячки, розбившись на маленькi групки.

На столi були новi совiтськi напоi – горiлка, шампанське, i старi запаси – горiлка Бачевського, хорватськi вина. З закусок – ковбаса, оселедцi i багато кав’яру, чорного i червоного. За Польщi вiн був дорогим, але не дефiцитним, за росiйськоi окупацii – навпаки: дешевий, щоправда, був лише в ресторацiях. Крамницi пропонували переважно оселедцi i горiлку. Хлiб, молоко зникали з самого ранку.

Степан Шурхало, який викладав латину, вивiв Куриласа на балкон покурити.

– Дурний я, що не втiк, – зiтхнув. – А тепер потрапив у безвихiдь.

– Що таке?

– Мене змушують доповiдати щотижня про всi розмови на кафедрi.

– Чому саме тебе?

– Бо я iм близький соцiяльно. З пролетарськоi родини.

– О, Господи! – похитав головою Курилас. – Днями до мене забiгав попрощатися один наш спiльний знайомий саме з такоi нагоди: його теж змушували доповiдати. Я здивувався: «А то чого? Та ж ти походиш з пролетарськоi родини». А вiн: «Власне! Це i е причина.

Бо вони вважають, що я для них iдейно i соцiяльно близький. Тямиш? І тому, мовляв, повинен помагати встановлювати iхню владу в Галичинi».

Обое розсмiялися.

– Хто ж то? – запитав Шурхало.

Курилас визирнув з балкону на вулицю. Перехожих не було. Вкiнцi вулицi стояло темне авто.

– Не скажу, – промовив глухо, – поки не довiдаюся, що йому це вдалося. Сам розумiеш…

– Звiсно.

– Але чого ти переживаеш? – знизав плечима Богдан.