Ключі Марії

Олег рвучко розчинив дверi до кiмнати, щоб голосно привiтатися i розпитати, але так i завмер, побачивши, що Рiна спить. Спить, як янголятко, пiд ковдрою на його канапi, залишивши одяг на крiслi.

Тихенько прихиливши дверi, Олег пiшов на кухню. За вiкном посвiтлiшало. Мабуть, закiнчився дощ.

Вiн вийняв з кишенi вкраденi з листи. Проглянув iх. Абсолютно однаковi, з однаковими адресатом i вiдправником, вони вiдрiзнялися тiльки датами на поштових штемпелях. Останнiй датувався двадцять дев’ятим листопада 2017 року.

– Ну що ж, – видихнув, посмiхаючись, Олег. – Вдамо, що вони адресованi менi.

«Шановний Георгiю Георгiйовичу!

Ваше мовчання мене дивуе! Якщо ви не можете занести самi, пришлiть дочку! Інакше Вiталiй Петрович помре i його смерть буде на Вашiй совiстi!

Ігор»

Текст був надрукований не на принтерi. Втиснутi в папiр букви здивували Олега. Вiн провiв пальцями по зворотному боцi листа, вiдчув рельеф лiтер. Зрозумiв, що лист друкували на старомоднiй машинцi. Задумливо зiтхнув i вiдкрив наступний конверт, датований вереснем 2017-го.

«Довго ж цей Вiталiй Петрович не помирав, – подумав Бiсмарк. – Напевно, i в iнших конвертах, що залишилися на столi, таке ж послання. Недаремно Польський попросив доньку не пересилати йому в Грецiю це смiття!»

Дзвiнок в дверi змусив Олега озирнутися.

– Привiт! – завзятим пiонерським голосом крикнув Адiк, заходячи в коридор.

– Тихiше, – Олег приклав палець до губ.

– Одна чи з братом? – пожартував Адiк, але вже тихiше.

Олег не вiдповiв. Мовчки почекав, поки гiсть роззуеться, i повiв його за собою на кухню.

– Це що у тебе? – зацiкавився Адiк, побачивши розкритi конверти i розгорнутi листи.

– На, читай! – простягнув йому одне з послань. – З квартири археолога принiс. Там ще чимало таких залишилося. Вони всi однаковi. Та сiдай уже.

– Ти що, дiйсно думаеш, що вiн живий i живе в Грецii? – вiдклавши прочитаний листок на стiл, Адiк втупився Бiсмарку в очi.

– Так, – вiдповiв Олег i почув у своему голосi нотку невпевненостi. – Думаю, це можна перевiрити. Щоб упевнитися.

– А ти знаеш, як зараз тисячi розумних людей виживають? Дуже просто! Бабуся-дiдусь померли, вони iх таемно поховали без довiдки про смерть i вiнкiв з надгробками! І продовжують отримувати iхнi пенсii! – Адiк зробив паузу, стежачи за виразом Олегового обличчя.