Ключі Марії

– У якого? Ти що, все ще думаеш, що вiн живий?

– Ну ти ж сам щойно сказав, що вiн мiг заховати золотi знахiдки i переправити iх до Грецii? А крiм того…

З виглядом переможця Олег дiстав iз куртки прозорий файлик, а з нього витяг поштовий конверт i простягнув його Адiковi.

– Ось, Клейнод знайшов на мое прохання один з конвертiв, у яких пересилалися лiки. – Бачиш? Грецька марка зi штемпелем, адреса одержувача з прiзвищем та прiзвище вiдправника. Правда, без адреси, але це ж не проблема…

– Це конверт, у якому надсилався порошок? – Адiк розсунув боки конверта i уважно заглянув всередину.

 – Таж тут могли залишитися слiди, за якими не важко i визначити, що там було?

– Небезпечно! – похитав головою Бiсмарк. – Покажеш фахiвцям, а вони тебе здадуть з бебехами! А потiм ти iх до мене приведеш! І ми так нiчого й не дiзнаемося!

І тут Олег завмер, а погляд його немов розвернувся всередину самого себе. Наче вiн хотiв роздивитись власнi думки.

– Зачекай, а що ми хочемо дiзнатися? – трохи роздратовано i пригнiчено запитав вiн пiсля хвилинного мовчання i втупився Адiковi в очi. – Для чого ти мене до цих археологiв пiдсилаеш? Що ти хочеш знайти? Може, тебе цiкавлять зовсiм не золотi штучки з-пiд Софiйського собору? Може, якраз там цi археологи ховали наркотики? А розкопками вони просто прикривали своi темнi справи?

Адiк вiдобразив на обличчi водночас i шалене здивування i святу простоту.

– Ти не розумiеш! Я ж тобi дав список людей, якi копали на тому ж мiсцi, що i ти, i не доповiдали про результати археологiчнiй науковiй спiльнотi.

Якщо ми дiзнаемося, чому це вiдбувалося, тодi все й зрозумiемо, тодi i вийдемо на безцiннi речi. Ти навiть уявити собi не можеш, скiльки вони коштують! Будь-яка золота дрiбничка того часу тягне, як мiнiмум, на десять-двадцять тисяч баксiв!

В Адiковому голосi прозвучала дзвiнка жадiбнiсть, i Олег машинально роззирнувся, перевiряючи, чи нiхто iх не пiдслухав.

Бородатий бармен стояв у кутку за стiйкою. Його вуха були затуленi великими дорогими навушниками. Бiльше поруч нiкого не було.

У щиру жадiбнiсть Адiка Бiсмарковi вiрилося легко. Як i взагалi в щирiсть будь-якоi людськоi вади.

– У музеях з цiеi могили нiчого немае. Це точно! – Адiк перейшов на шепiт. – Я вiдчуваю, що ми наблизилися до таемницi тисячолiття. Я тобi ще дещо покажу, щоб ти менi повiрив.