Смарагдова Сага

Вiн шкодував, що не здатен власноруч покарати нахабного бiса. Сьогоднi на небесах його чекатимуть лише клопоти. Ще довго вiн вислуховуватиме звинувачення в тому, що не помiтив присутностi демона в монастирi. Тим голодним гiенам лиш дай привiд поставити пiд сумнiв його роботу. А чим займалася вiдповiдальна варта? А пророки небеснi? Куди дивилися вони? Нiкого не хвилюе, що монастирiв десятки тисяч у свiтi. Одному ангеловi за всiма не вгледiти, але вiдповiдальнсть лише на його плечах. Така доля того, хто виконуе обов’язки керiвника.

Не бiда. Найважливiше зараз – це вирiшити долю Алексiоса. Потрiбно спросити з бiса найвищу цiну за свою нахабнiсть.

На подвiр’i з’явилася група ангелiв. Одягненi вони були в однаковi синi комбiнезони.

– Ми подбали про пожежникiв, пане, – доповiв один iз них.

– Зачистити тут усе. І негайно скликати збори, – суворо скомандував Турiель i вiдправився на небеса.

Роздiл 1

Як i будь-яка iнша столиця свiту, Киiв – мiсто контрастiв. Шумнi, перевантаженi шляхи Харкiвського масиву чи проспекту Перемоги переходять у тихi, затишнi вулички Подолу, якi так любив Данiель.

Вiн прожив тут багато часу, i, здавалося, кращого мiсця не знайти.

За багато столiть Данiель достатньо працював, щоби дати собi змогу побайдикувати кiлька десяткiв рокiв. Чим вiн, власне, i займався.

Ранок, коли його вiдпочинку прийшов кiнець, почався, як не дивно, з будильника.

– От халепа, проспала! – З лiжка скочила й почала енергiйно збирати розкиданий одяг дiвчина. Чорне довге волосся злегка прикривало оголенi груди.

 – Лиш би вiн ще не приiхав. Лиш би не приiхав…

Вона щебетала так швидко, що ii напiвшепiт нагадував молитву.

– Як я могла проспати?

Данiель не мiг пригадати ii iм’я, хоча, не дуже й намагався.

Пронизливий звук будильника наполегливо випробовував терпiння.

– Та вимкни його вже! – гаркнув вiн.

– Ага, зараз.

Дiвчина провела пальцем по екрану смартфона, припинивши набридливий писк.

Нарештi.

– Потрiбно викликати таксi, – тихо сказала вона.

– Бiля входу в готель iх багато, тобi не доведеться чекати, – пробурмотiв Ден, усе ще лежачи в лiжку.

Вiн сподiвався, що це допоможе iй швидше забратися звiдси i припинити метушню.

– Дiйсно. Дякую.

Вона на диво швидко вдяглася й направилася до виходу, зупинившись на мить.

– Було весело. Дзвони, коли що.

– Коли що… – тихо мовив хлопець iй услiд i повернувся на бiк, ховаючись пiд ковдрою вiд осiнньоi прохолоди, що проникала крiзь вiдчинене вiкно готелю.