Невідоме Розстріляне Відродження

Гнiда гiрко подумала: «Випив i зiгрiвся, хоть би загубив батога».

Але Самсон дiстав добру платню вiд пасажира, i був лагiдний, навiть нiжний. З незвичайною рухливiстю вiн скочив на передок i сказав:

– Торкай, манушко! Ідемо додому!

І тодi гнiда зiдхнула з полегкiстю й рiшуче налягла на вiко хомута.

II

Два горобцi пролiзли в щiлину над дверима й, цвiрiнькнувши, зникли в темiнi, на бантинi.

Гнiда пiдвела голову й клiпнула повiками, нiби сказала: добрий вечiр! Справдi, вона мала рацiю так сказати: горобцi – ii добрi знайомi.

Уже кiлька рокiв, зимою й восени, вони залiтають до неi у житло, щоб переночувати в теплих сiдалах. А може то не тi, що прилiтали минулого року, може iншi? Невiдомо! Але вона гадае, що тi сами, бо всi роки, саме в цей час вона незмiнно чуе одне: рiвне привiтне цвiрiнькання. Звичайно так поводяться тiльки старi друзi.

Надворi вже вечiр, темiнь – i дощ не вщух ще й досi. Над солом’яною покрiвлею лютуе вiтер. Гнiда прислухаеться до губатого свисту й думае про горобцiв.

Вони пурхнуть зараз у глибокi солом’янi нори й заснуть. І хай собi дме вiтер, йому не розвихрити стрiхи! Їм буде затишно й тепло.

Проте вона й сама в доброму теплi. Пiд ногами суха солома; вiкно в стiнi затулене старою сiрячиною, а повiтря невеликоi стайнi давним-давно зiгрiте ii диханням. У гнiдоi незлобива душа, i вона забула вже всi кривди, що зазнала на протязi дня. Та й для чого iх пам’ятати? У яслах ще багато мiшаницi, та – цур! – решта лишаеться на ранок.

Вона не голодна й тiшиться з затишку. Чого ще треба? Задрiмати, як i горобцi, тихо й спокiйно.

Вона заплющила очи.

Але бiль у суглобах заважив iй дрiмати стоячи. Тодi вона зiгнула ноги в колiнах i лягла на м’яку солому. Проте й лежати довго не довелося. Заболiли десь ребра, особливо одно ребро, колись перебите залiзними вилами. Давно тому, коли гнiда працювала ще на селi, один з ii господарiв, у великому гнiвi, покалiчив iй бiк. Виразки швидко загоiлись, ребро зрослося, але в осiнню, лиху негоду, пiд товстими рубцями прокидався бiль i нагадував про людську жорстокiсть.

Вона знову стала на ноги й знову лягла. На цей раз iй штрикнуло в груди. Це була нова iй хвороба; ранiш чогось подiбного з нею не траплялося. Вона потягла повiтря у нiздрi i раптом почула, що не може дихнути. Щось тверде посунулось з грудей й стиснуло iй горло. Так продовжувалось хвилину, пiвтори. Нарештi вона зiдхнула; бiль минув i повiки поволi зiмкнулись.