Невідоме Розстріляне Відродження

«Де вона набрала цiеi мiдi? – спитав я сам себе й зразу ж зрозумiв: – Мабуть, вона торгуе насiнням, iрисами або просто собi жебракуе».

Герасим звав жiнку Любиною. І менi чомусь здавалося, що це вигадане iм’я. Його ж таки справдi звали Герасимом. Од нього було дуже погане враження.

Це була жорстока, з великим тiлом людина, з паралiзованою од рани – вiн був на вiйнi – рукою, з маленькими, швидкими, як у кнура, очима. Коли я вийшов, вiн уже пiдкотив маленький вiзок у сiни й поставив його так, щоб вiн не заважав ходити.

Любинi вiн сказав:

– Приготов чоловеку мебель… i поли, щоб под виший сорт. Во! А то кабак.

І чогось менi здалося, що Герасим знущаеться над нею. Глянувши на його велике тiло, я рiшив, що коли б не рука, вiн був би портогрузчиком: може, вiн був ним до вiйни.

– Хвамилiю i документи… – кинув вiн холодно менi.

Я дав посвiдчення. Вiн поглянув на папiрець, на мене, на Любину й, очевидно, лишився незадоволений. Але менi було мало дiла до цього.

Годинi о дев’ятiй вечора я повернувся з мiста й принiс своi речi.

Герасим i Любина вже спали. Принаймнi я так гадав. Я лiг, щоб заснути, але несподiвано почув шепiт. Хтось з опаскою гукнув у темiнь: «Хома!..» – i знову змовкло. У вiкно я побачив, що Любина притулилася до людини в сорочцi без пояса. Я приглянувся й побачив, що це був не Герасим, а хтось iнший, високий, без однiеi руки. Вони пiшли в нiч.

Менi снилося.

Блакитна нiч. Все наче з бiрюзи. Вона, нiч, майнула швидко галереею схожих одна на одну картин.

А потiм був дуже раннiй ранок. Такий молодий, сiренький i м’який як котик, – напудрений ранок. В незнайомому менi мiсцi, – воно випливло з давнього дитячого сну, – дерев’яний, вицвiлий мiст, мокрий од густоi роси. Корчань мосту пахне мокрою шальовкою.

Я бiжу. Жах гонить мене; стогiн гонить як стрiла. Це не безпiдставний жах. Ах! – Це не стогiн. Я тiкаю од плачу натовпу голодних, здичавiлих людей, чорних, бородатих, з блискучими як чорне шкло очима, з тiлами мiцними й м’язистими, як тiла Нама, Нао й Фаума[8 - Персонажi роману «По вогонь» Ж.

Ронi.].

«Дай огонь», – кричить менi Герасим i лице в нього як у Леопарда. Тiльки ж я не брав iхнього вогню. А жiнка бiжить за мною. І в неi одяг, чоло, очи, як у дикунки Гамлi.

Така тиха хода в цiеi красунi Гамлi. І навiть тодi, коли волосатi руки улямрiв схоплять мене й ii, вона буде шепотiти, складаючи свою примiтивну молитву зорям. Але я – стрибаю з мосту. Я не вбиваюся.