Невідоме Розстріляне Відродження

Як це я втрапив на траву, на скелю, що за нею паща прiрви?..

А Гамля не думае й трохи. Гамля плигае до мене. Вона летить на мене й кричить: «Тут не собаки! Не собаки! Не в собаках дiло!»

От дурний, от дурний! Ти думав, що це Гамля? Це не Гамля. Хто ж це з чорними як горе очима. Очима, мокрими вiд слiз, з болем, як у лошицi, що вмирае з простреленим в собi лошам. Хто!? Хто?..

Очi Любини дивляться на мене, як двi головки чорних гадюк.

Любина! «О-о-й-i-i!»

Це ii несамовитий скрик рiже нiч один раз.

Один раз, бо потiм вона стогне жалiбно, тонко. Я прокидаюся…

Я ще не був певний того, що я дiйсно прокинувся. Коли б я не спав, я не чув би цього стогону Любини, що й досi чувся i пiк груди. Не може бути, щоб була така сильна слухова галюцинацiя. Я знаю, що увi снi бувае, нiби ти прокидаешся, а справдi спиш. Проте ясно почуваю, що очи моi торкаються холодноi теменi. З того боку, де дерев’яна стiнка, я чую стогiн, якого я ще нiколи не чув. Це був стогiн, що вражав до краю безнадiйним тоном.

Хтось когось благав одним звуком i вже знав, що те, чого просить, йому не дадуть. Стогiн тонкий, як струна.

Я схопився на ноги й простяг руки до стогону. Перше, на що натрапили моi руки, був стiл. Я хотiв дiйти до стiнки. Постукавши пальцем, щоб взнати, де стiнка найтонша, я занiмiв, а по тiлу посипав холодними голками мороз. Стогiн стих. Од того, що я постукав, вiн стих…

Я принишк бiля стiнки.

Було, мабуть, пiд ранок, бо десь коло Лаври цокотiли вози. Я став i напружено прислухався, чи не буде ще цього страшного стогону за стiною.

Враз я зiдхнув так, наче з мене звалилася непосильна вага. Я посмiхнувся, я зрозумiв, що це.

Це – вiтер. Менi нагадався примiтивний механiзм Еоловоi арфи, вичитаний у якомусь старому журналi. Мабуть, десь дошки, стiнка, бляха утворюють цей механiзм, що зараз приймае щонайменшi хвилi повiтря. Я заспокоiвся i лiг.

Ще могло бути, що кричав пугач, або якийсь iз тих нiчних птахiв, що раптом лякають людину то плачем матерi, то холодним скигленням божевiльного, то зойком переляканоi смертю дитини.

Це вiдпало. Стогiн чувся, виразно чувся не згори, а збоку, з дерев’яноi стiнки.

Я згадав холодний блиск очей Герасима, його випнутi наперед щелепи, товстi губи. Вперше, коли я побачив його обличчя, воно здалося менi якимсь незвичайним.

Тодi я пояснив це тим, що в нього прострелена рука, що вiн, людина з силою, мусить задовольнятися нiкчемною роботою: возити дрiбницi возиком.