Невідоме Розстріляне Відродження

Тепер вiн був сторожем не на чотири будинки, як колись, а на всю вулицю. Але толку з роботи було мало. Мусив Мелентiй скуповувати у червоноармiйцiв хлiб та робити квас.

Майже завжди хлiб у нас купляв вiн, бо найдешевше продавали ми. А восени Мелентiй за п’ять карбованцiв, як знайомим, обiцяв нам знайти кiмнату. Мелентiй не одурив. Через два тижнi ми жили в Лiдii Вiкторiвни.

Прожили ми з Чижиком там три мiсяцi, але за цi мiсяцi ми всi так остогидли один одному, що iнодi не балакали днями. Чижик мав дурну звичку сердитися за дрiбницi.

Про Інну Ричардiвну можна розповiсти багато дуже цiкавого. Те, чого не бачив сам, я знаю з оповiдань Лiдii Вiкторiвни та Інни Ричардiвни. І та i друга люблять побалакати про минуле. Багато не менше цiкавого встиг побачити i я сам, уже живучи на кватирi в цих чудних хазяйок разом iз Чижиком. Цей гiгант, що в 24 роки мав розкiшну русяву бороду, схожу на бороду капiтана Гранта, тiло лiтом кольору мiдi й мiцнi м’язи, як у борця, в останнi днi багато перетерпiв од хазяйок.

Вiн – людина спокiйна – ледве не забив Інну Ричардiвну. Одна мить i був би кiнець життю цiеi людини. Але, дякувати, мабуть, Рятуйцi, цього не трапилося. Скiнчилося все добре.

II

Інна Ричардiвна прокинулася бадьорою. Я пам’ятаю, як ласкаво, поривчо вона поцiлувала в бiле вухо Вегу, що сидiла на канапцi, як не по лiтах швидкою ходою пiдбiгла до Буца, схопила його за переднi ноги, пiдняла iх так, що той аж точився на заднiх лапах i тричi поцiлувала його в нiс.

Цього нiколи не бувало. Цiлувала вона тiльки Вегу; Буца ж iгнорувала як пса.

А сьогоднi поцiлувала Буца!

– Чижику, – сказав я, – ти поглянь, якi штуки викидае Інна Ричардiвна. Вона тричi почоломкалася з Буцом.

Чижик байдужно глянув у вiкно на садок i нiчого не вiдповiв. Йому немае нiякого дiла до Інни Ричардiвни.

– Довго ми будемо пропадати? – спитав вiн i вставився у мене своiми сiрими очима.

– Сьогоднi знову вони будуть мiшати. Осточортiло це.

Я скоро буду гнати iх у шию.

Я нiчого не вiдповiв Чижиковi, бо почув за дверима кроки Інни Ричардiвни. Так, це вона. Вона була в бiлому й трохи рожева чи то од пудри, чи од свiжого, ранiшнього повiтря. Очи в неi блищали; менi здавалося, що вона трохи закохано дивилася на Чижика.

Ми вже знали що це. Це – ранiшнiй вiзит. Знали також, про що вона зараз скаже. Так i есть:

– Я йду в уборну… – сказала вона й швидко метнулася у вихiднi дверi.