Невідоме Розстріляне Відродження

Ідемо ми всi ряд за рядом, —

Хай поляжуть першi колони,

А над нами безмежне небо,

А над нами зорi червонi…

Певно тому, що немае ритму единого мiж людьми, то iнодi немае ладу всерединi самоi себе. Гарно, що хоч боротися можна.

Поки е боротьба, значить е рух, поки е рух, значить нiчого не страшно.

Через те так i не хочу бути твоею, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюеться, загнивае.

Я хочу любити так, щоб увесь свiт став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було мiркувань. Тепер всi в любовi живуть мозком, а не любов’ю.

Нiч надворi. Вiтер гуде. Каганець ледве блимае. Здаеться, другу нiч не сплю. Голод страшний.

Михайло все сердиться, все втручаеться в моi справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках ходжу на завод i через це чомусь неминуче захворiю.

Погано те, що i я за ним слiдкую. Я знаю, що вiн теж голодуе, i менi боляче за нього, але не так, як за чужу людину. Це, мабуть, тому, що всi люди чужi ще один одному, а так хочеться тепла.

Як багато у нас таких, що гадають, нiбито все досягнуто.

Балачки, балачки. Іван казав, що комсомолка, яка „береже свою невиннiсть“ (яке слово паскудне), – мiщанка. Яка хоче мати дитину – теж. А Михайло каже: читай Ленiна.

Читаю – i тому, що читаю, тому, що слухаю, тому, що люблю його – тому й хочеться iнодi голову об стiну розбити.

Так багато думок, а зловити важко.

Вчора запитала Михайла: чи пiшов би вiн за мною на край свiта. Вiдповiв, коли б дали потрiбну для цього вiдпустку, то може й пiшов би.

Сталося те, що мусило статися. Менi було лише неприемно… Бiльше цього не буде.

Знов нападае на мене Михайло за „песимiзм“. І як вiн не розумiе, що той, кому байдуже, кому не болить, лише той може бути спокiйним… Ох, як ненавиджу я цей оптимiзм казьонний. Тих, що робiтникiв пастушками роблять, i так на зневiрених та на „песимiстiв“ гримають. А самi не вiрять, а самi брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже iм i нерiдне.

Знов вiн не розумiе мене, каже, що в мене надто велика любов до далекого й немае любовi до ближнього. Я просто задихаюся. Хiба може iстота, яку труять хлором, почувати себе спокiйною?

Марiйка живе в мене. Данило – дурень, вона хороша дiвчина.

Так весело дивитися, як у степу першi пролiски глянули i дерева вже розпускаються. Я не люблю акацii, вона зеленiе, коли весна проходить.

У Гальки народився син.