Невідоме Розстріляне Відродження

Я страшенно рада. Я хочу, хочу, але цього навiть в щоденниковi написать сором.

І любов е, щоб любити, i сили е, а життя примушуе любити сiро… Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в нашi часи треба любити, як личить, з усiма подробицями, бо не мала ж я й добре розумiю все… Так iнодi хочеться кричати вiд болю.

Стiна. Хiба можна спокiйною бути, коли знаеш, що обiйти не можна цю стiну, а зруйнувати, ще не зруйнуеш. Так часто уявляеться менi наша любов.

Михайло радить пiдкопуватися – загинеш ти, пройдуть iншi, прокопають далi, заб’ють динамiт i зiрвуть.

Зiрвуть цю сiм’ю, цей побут проклятий.

Знаю я, що буде так. Але ж хочеться, хочеться глянути туди за стiнку, Михайле, та тут темно… Так дивуе мене iнодi твiй спокiй. Невже тобi байдуже?

Вiдсвяткували перше травня. Ішов натовп, i я розпускалася в ньому i разом робилася все бiльшою й бiльшою, а ноги моi йшли в такт з усiма. Я була тим бруком, над яким маяли прапори, я була зеленим листям, котре зiрвав якийсь хлопець i начепив на свого кашкета.

Порожньо. Ходжу в степ i вiдпочиваю там.

Здаеться, що повинен от-от десь загусти бубон i в единому тактi повиннi злитися люди, земля i небо.

Я шматок життя, а життя не хоче, щоб я злилася з ним. Закрутилася я з особистим життям.

Знов ходили у степ з Михайлом, повернулася пiзно вночi. Михайло тримаеться тихо, а я напружено чогось чекаю.

Коло дитини доводиться ходити й менi, бо Галина не вмiе.

Зараз можу спокiйно писати. Як вихор вдарив у груди й нiжнiсть розлилася по всьому тiлi. Чудне почуття: так нiби я за щось була йому вдячна.

З Михайлом балакала. Я нарочито сказала, що не хочу мати. Вiн, здаеться, зрадiв. Вiн боявся, боявся, боявся…

Як я можу мати вiд нього дитину? Коли б вiн про грошi на аборт мовчав.

Здаеться, кiнець…»

Михайло скiнчив читати.

Думав про щось хвилину, i раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, нiби iм було боляче, почорнiли й разом загорiлися.

А вiн понуро дивився й здавалося, що з цими листками вiдходить з життя щось рiдне. Вiдходить спокiй, з яким вiн жив 24 роки.

По старiй звичцi контролював своi думки. Чудно стало.