Невідоме Розстріляне Відродження

Я вже до значноi мiри розумiв китайську мову i вiн iнколи говорив до мене:

– Ходя![3 - Ходя – господар.] Знай, що мое серце – чистий струмок i готове завжди заспокоiти спрагу цiлющою водицею, аби тiльки ти притулився до нього смажними устами!

Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерськоi любовi ми навiть помiнялися з ним своiми люльками. Тому легко собi уявити мою радiсть, коли я одного разу, приiхавши по службових справах до Ляояна, зовсiм несподiвано зустрiв серед вулицi Сун-Тан-Сена.

На йому була маленька чорна шапочка, з хвостиком набiк, а з-пiд тiеi шапочки висiла аж до пояса чорна заплетена коса.

Убраний вiн був у довгий синiй халат, з широкими рукавами, мов у рясi, та з розпорiхами з бокiв; обутий був у полотнянi черевики на дерев’яних пiдошвах. З одного боку був у його причеплений на довгому шовковому мотузку кисет з люлькою, а з другого – вiяльце. В руках вiн держав олеандровi квiтки.

Мое серце затрепеталось радiстю, i ми, як щирi товаришi, дали одно-одному руку, зустрiвшись.

Потiм стали розмовляти. Було про що побалакати… Ще б пак! Адже ж ми з ним не бачились цiлих чотири мiсяцi i вiн думав, що мене давно вже вбили японцi!

– Коли ти iдеш з Ляояна? – спитав мене Сун-Тан-Сен.

– Мабуть, завтра вдосвiта, – вiдповiв я. – У нас же таки вiйна i я повинен бути там, – на полiцii. Сьогоднi наш полк поставили в ар’ергард i ото мене закортiло ще раз побути у вашому Ляоянi та попоiсти добре пельменiв. А ти ж куди се йдеш з квiтками?

На очах у Сун-Тан-Сена засвiтився розлюбований вогник i вiн усмiхнувся, вiдповiдаючи:

– Я iду до Тай-Цзи-Хеi, дочки нашого дзян-дзюна.

[4 - Дзян-дзюн – щось як губернатор.] Чи не хочеш познайомитися з нею?

Я сказав, що був би дуже радий, але, на жаль, не маю на те часу.

– Ой, ходю! Коли захочеш заспокоiти пiсля позицii свою душу, то йди до неi. Твое серце знайде в тiй фанзi, багатiй на чари й квiтки, тимчасове забуття. Треба знати Тай-Цзи-Хею!

– Невже ж вона така гарна на вроду? – спитав я, дивуючись.

Сун-Тан-Сен захитав головою; в тому хитаннi дуже виразно було показано все його кохання до Тай-Цзи-Хеi i радiсть.

– Тобi належить пiвжиття мого! – з захопленням промовив вiн, прикладаючи до грудей руки. – І я люблю тебе, як рiдного брата! Я не можу думати, що в тобi з’явиться нечиста думка до Тай-Цзи-Хеi… Ходiм же, ходю, я познайомлю тебе з нею. Вона, бiдна, мабуть, нудьгуе того, що минув уже той час, коли я завжди буваю в неi.

Вечорiло.