Людвисар. Ігри вельмож

– Хтось iз них вас впiзнае? – скривив губи епископ.

Бургомiстр не втримався i вилаявся щиро.

– Тсс, – зашипiв могильник, коли вони наблизились до першого хреста, – слухайте…

Зовсiм недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час вiд часу натрапляв на камiнь i лунко при цьому дзвенiв.

– Хтось блюзнiрствуе, – тихо промовив Шольц.

– Авжеж, i не просто так, – вiдповiв епископ, – i не просто «хтось». Дочекаемось блискавки, i ви спробуете впiзнати цих людей.

– Ви гадаете, я маю iх знати?

– Упевнений.

– Сюди, моi панове, – озвався гробар, нагадавши про свою присутнiсть, – сюди. І пригнiться…

Вiн затяг iх за широчезне дерево, якому вода добряче пiдмила корiння i воно стирчало тепер у темрявi, як багатоголова гiдра.

Трое завмерли у своiй засiдцi, прислухаючись до нiчного дiйства. Бургомiстр, що мав кращий зiр, до болю витрiщивши очi, поступово починав розрiзняти силует чоловiка в бiлiй сорочцi. Цей зрадливий колiр не змогла приховати навiть темна, як сам диявол, нiч.

– Щось бачите? – запитав епископ.

– Так, здаеться… – вiдповiв Шольц.

– Коли мигне блискавка, – мовив Лiбер, – будьте готовi придивитися якомога, мусите впiзнати цих людей.

– Гаразд, – пробурмотiв той.

У ту ж мить небо спалахнуло, i проступила доволi страхiтлива картина: променi свiтла заплутались, як душi померлих, у туманi, що огортав сiрi кам'янi хрести, якi на мить вiдкинули рiзкi лиховiснi тiнi. Запахло сплiснявiлим потойбiччям…

Серед цього мертвого свiту на купi розрихленоi землi i камiння стояли двое.

– Ну? – випалив нетерпляче епископ, коли все знову вкрилося темрявою.

Шольц мовчав i лише важко дихав. Незважаючи на туман, вiн добре розгледiв двi знайомi йому постатi.

– Кажiть же! – сердито наказав епископ.

Новий гуркiт грому врятував бургомiстра вiд вiдповiдi. Очi Лiбера горiли в темрявi, як очi Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум'ям.

– Не розгледiв, – застогнав Шольц, – так несподiвано… ця блискавка…

– Годi скиглити, ви впiзнали цих людей? – почав втрачати терпiння епископ.

– Не впевнений…

– Менше з тим, – раптом змiнив тон Лiбер, – я знаю цих двох! Жiнка – вiдьма, а чоловiк – еретик. І ви бачили там, бiля них, розриту могилу, адже так?

– Так, – вичавив iз себе бургомiстр.

Листя вгорi раптом зашелестiло, i великi краплини холодного нiчного дощу вперiщили iх по обличчях.