Людвисар. Ігри вельмож

Кивнувши, подорожнiй вирушив до будинку, де мешкав Якуб Шольц.

Там було тихо, як у склепi, лише на другому поверсi з-за дверей покоiв лунав гучний свистючий кашель.

– Як вас представити? – запитав слуга-нiмець баварською говiркою.

– Скажiть, що прибув кур'ер з Кам'янця, Христоф, – вiдповiв гiсть.

Слуга шанобливо вклонився. За мить гiсть увiйшов у затiнену спальню, посеред якоi стояло велетенське лiжко. Там розривався вiд кашлю бургомiстр. Не в такт йому в кутку поволi вiдбивав години бронзовий годинник часiв короля Казимира, показуючи золотими стрiлками дванадцяту о полуднi.

Бiля вiкна тулився письмовий стiл на вигнутих рiзьблених нiжках i таке ж крiсло. Килими на пiдлозi, розкiш меблiв та розмаiття порцеляни на камiнi створювали приемне i заспокiйливе вiдчуття затишку…

Бургомiстр звiвся на лiктi.

– Христофе, – промовив вiн, – який я радий тебе бачити.

Кур'ер шанобливо уклонився i витягнув з-пiд поли плаща згорнутий сувiй. Бургомiстр зламав печатку i перечитав послання.

– До вчорашнього дня я ще чекав цiеi звiстки, – прохрипiв Шольц, сiдаючи на ложi, – але тепер менi плювати на цi полiтичнi настанови…

Подумки приписавши таку змiну настрою бургомiстра хворобi, Христоф нерухомо стояв над лiжком, стежачи за ним стомленими очима. Його мужне обличчя не виражало нiчого, окрiм утоми i глибоко захованого бажання вiдпочинку.

– Важкою була дорога? – поцiкавився Шольц.

Очi кур'ера пожвавiшали i уважнiше вгледiлись в обличчя бургомiстра.

– Дякую, вашмосць.

Менi не звикати.

– Не дивуйся, – крiзь кашель промовив Шольц, – сьогоднi я не бургомiстр…

Нi, Якуба Шольца терзала не лише застуда! Щось iнше робило його зморшки рiзкiшими i глибшими. І якщо застуда могла зникнути невдовзi, то iнша недуга, схоже, терзала жорстоко.

– У мене горе, Христофе, – промовив вiн так жалiсливо, що навiть кашель перестав душити йому горло, – у мене горе, i розповiсти про це можу лише тобi…

– Що ж трапилось? – запитав кур'ер.

– Мою доньку… хочуть спалити…

– Що? Спалити?

– Звинуватити у вiдьмацтвi i спалити…

– Вашмосць, – опам'ятавсь Христоф, – у вас же…

– Так, – перебив Шольц, – моя дружина безплiдна… Але не всi жiнки безплiднi… Словом, це моя позашлюбна донька.

Христоф замовк. Тепер вiн мусить бути опорою для цього чоловiка, який викликав щире спiвчуття. Застуда не полишала бургомiстра, давлячи його кашлем, а вiн, у свою чергу, кляв ii в моменти короткого вiдпочинку.