Людвисар. Ігри вельмож

І ще вiдправ посланця до ратушi, передай бургомiстровi, що я згоден i чекатиму.

Той мовчки кивнув i рушив виконувати доручення…

А пан Бень мирно спав, усмiхаючись, як дитина.

«…А у дворi, – написав вiн, – свиней видимо-невидимо, незлiченна кiлькiсть… Та всi, як одна, хитрi, що полiчити iх – зась. У льоху стоiть дiжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що iх лишилося сто з гаком штук, i бочка з рибою…Тiльки та була така стара й смердюча, що рахувати я ii не змiг. А ще дiвчата, що iх було трое душ.

У кожноi – перса пругкi та свiжi, як молодi грушi. А що в кухнi було спекотно, то я мiг рахуючи i помилитись».

Роздiл VI

Служниця попросила дозволу запалити ще одну свiчку. Ляна звела на неi стомленi очi i ледь чутно запитала:

– Навiщо, Вiрцю?

– Я не бачу вашого волосся, панi, – пояснила дiвчина, – здаеться, нiби розчiсую саму темряву.

Господиня всмiхнулась.

– Тодi запали…

Служниця перехилила палаючий пiдсвiчник до iншоi, сплячоi свiчки, яку вогонь миттю пробудив.

Кiлька краплин воску, що падали на стiл, дiвчина вправно спiймала в долоню i застиглими крихтами поклала пiд полум'я.

– Не боляче? – запитала панi.

– Та нi, – весело вiдповiла Вiрця, – пече недовго.

Темрява глибше забилась у кутки, i в кiмнатi стало свiтлiше.

Служниця поклала на стiл дерев'яний гребiнь i, вiдкинувши волосся дiвчинi за плечi, запитала, чи готувати його до спання.

– Нi, Вiрцю, – вiдповiла Ляна, – я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…

Веселунка закусила рожеву губку i знову взялася до роботи.

– Йой, панi, – за хвилину знову весело озвалася вона, – та, бiгме, нiц не бачу…

Голос ii звучав, як весняний струмочок.

– Годi, Вiрцю, – зiтхнула панна, – не до пустощiв менi. Плети…

Коса була заплетена. Вона нiжно торкалася тонкоi Ляниноi шиi i збiгала далi, поверх ii сукнi, що в темрявi здавалась сiрою, а проте була улюбленого бiлого кольору.

Панна пiдвелася, майнувши грацiею високого, тонкого стану i пружних грудей.

– Пан Гепнер у вiтальнi? – запитала вона.

– За дверима, – пустотливо усмiхнулась Вiрця.

– Як я тобi? – Ляна пiднесла свiчку до обличчя, на якому вже сяяла усмiшка.

– Ви чарiвна, – з усiею щирiстю вiдповiла служниця.

– Лукавиш? – перепитала господиня, йдучи до дверей.

– От не зiйти менi з цього мiсця!

– Ну, дивись, – весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вiрцю змiною настрою.

Домiнiк схопився з-за столу, на якому лежали його шабля i кинджал.