Людвисар. Ігри вельмож

– Заспокойся, це я, – сказала Ляна, наближаючись до нього.

Гепнер зiтхнув.

– Пробач…

Лiкар додав згодом з печаллю в голосi:

– Яка ти гарна сьогоднi…

– Говориш, наче востанне, – стривожено сказала дiвчина.

– Та нi, що ти, – спробував усмiхнутись Домiнiк, – тобi здалося, я лишень турбуюся. Єпископ – мiй давнiй ворог… А цього разу у нього в руках усi карти.

– Це через ту нiч на цвинтарi?

Лiкар вiдвiв погляд.

– Вибач, що втяг тебе у цю чортiвню.

– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорiшим тоном.

 – Так, примiром, роблять в Італii. Хiба нi? Що, врештi-решт, залишаеться для справжнього вивчення анатомii? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…

– Ляно, – перебив вiн стомленим i вже дещо знервованим голосом.

– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дiвчина майже пошепки.

Вона, грайливо усмiхнувшись, взяла до рук Домiнiкову шаблю, обережно та невмiло поклавши ii на долонi. Холодне лезо блиснуло мiж ними i затремтiло, наче ртуть.

– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпецi, i нам нiщо не загрожуе…

Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стiл. Шабля тихенько дзенькнула i затихла, наче сповнена ревнощiв суперниця.

Жовте свiтло свiчок огорнуло обох, що завмерли в обiймах. Воно торкалося очей, розкриваючи захованi там таемницi, що видавали себе жагучим i дивовижним блиском.

– Чому ж так солодко вiдчуваеться небезпека? – шепотiла Ляна. – Пересихае в горлi, тремтять руки, але вiд того хочеться ще дужче тебе обiйняти…

– Може, у вас гарячка, панно? – через силу пожартував Домiнiк.

 – Треба пiдiбрати лiки…

Дiвоча усмiшка розтанула на губах лiкаря в легкому звабному поцiлунковi… В кутиках нiжних вуст затаiлась несмiлива пристрасть i ледь чутнi слова кохання, що поступово зливалися з диханням…

Полум'я однiеi зi свiчок тривожно сколихнулося, i темнi смуги рiзко пробiгли по кiмнатi. Свiчка затрiскотiла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.

– Що воно? – промовив Домiнiк.

– Мабуть, нетля потрапила у полум'я, – вiдповiла Ляна, – не тривожся.

Лiкар кинув погляд на годинник i процiдив крiзь зуби:

– Довго вiн…

У ту ж мить у дверi хтось голосно постукав.

– От бачиш, – промовила дiвчина, – це, певно, той пан.

– Без карети? Дивно…

Стукiт пролунав ще дужче. Лiкар взяв зi столу шаблю i тихо пiдiйшов до дверей. З iншого боку чулося недбале шамотiння нiг i незнайомi стишенi голоси.