Людвисар. Ігри вельмож

Вiн повернувся назад i швидко проговорив:

– Ляно, ходи до своiх покоiв!

– Домiнiку, а ти…

– Заради Бога! – вiн ледве себе стримував. – Ти мусиш…

Лiкар обiйняв ii, не випускаючи зброю з рук, а потiм ще хвильку почекав, доки вона сховаеться.

У дверi гамселили щосили, вони вже затрiщали – зволiкати було годi. Гепнер дiстав ключ i, пiдкравшись, рiзко прочинив iх. Задум вдався якнайлiпше: в простiр кiмнати встромився тулуб того, хто мав необережнiсть випробовувати деревину на мiцнiсть. Лiкар змахнув шаблею i вiддiлив голову вiд тiла з усiею притаманною хiрургам майстернiстю.

Ще один з гостей, спiткнувшись об труп, зазнав тiеi ж процедури. Зате решта була значно обачнiша. З блискучими хижими очима двое вдерлись до кiмнати i пiдступили до Гепнера з обох бокiв. Це були звичайнi найманцi в дiрявих сорочках, латаних шароварах i сяких-таких чоботях. Вiдчуваючи свою перевагу, головорiзи не поспiшали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.

Домiнiк вирiшив атакувати першим. Штовхнувши велетенський пiдсвiчник на одного, вiн щосили рубонув шаблею iншого, проте лезо тiльки сердито заскреготiло, зустрiвши вправний захист.

Зав'язався вiдчайдушний бiй.

Найманцi чудово знали свою справу, проте й Гепнер був не з розманiжених паничiв, котрi не вiдрiзняли шаблi вiд кухонного ножа. Раз-по-раз вiдкидаючи то одного, то другого, вiн завдавав обом дошкульних ран, сам при цьому лишаючись майже неушкодженим.

Врештi, за деякий час усi трое добряче потомилися. Супротивники дедалi частiше промахувались i трощили меблi, лупцювали пiдсвiчники або чиркали по стiнах якiсь дивовижнi знаки.

Поединок ставав геть безладним, перетворюючись на звичайну колотнечу, в якiй зброя вiдiгравала вже другорядну роль, поступившись мiсцем кулакам, лiктям i колiнам.

Домiнiк став вiдчувати, що чисельна перевага розбiйникiв почала даватися взнаки i витримувати iхнiй натиск йому стае дедалi важче. Вiдбиваючись, вiн мимоволi вiдступав все далi й далi в глибину кiмнати. Камзол його, скривавлений i пошматований, мало чим тепер вiдрiзнявся вiд лахмiття розбiйникiв.

Останнi ж, окриленi своiм успiхом, з подвоеним азартом атакували упертюха, вiд якого аж нiяк не чекали такого опору.

– Чортяки! – вигукнув лiкар, вiдчуваючи нестерпний бiль у плечi.

Нападники радiсно завили, мов двое хижакiв над упiйманою жертвою. Здавалося, ще мить, i одна з тих кривих надщерблених шабель пiдкосить його i припне додолу.

Вхiднi дверi хтось прочинив рiзким ударом.