Людвисар. Ігри вельмож

У той пам'ятний для всiх вечiр Катерина Даманська зовсiм не вiдчувала втоми. Вона знала, що, вибиваючись iз сил, за каретою бiжить лакей бургомiстра. І знала, чому… Їi це неабияк тiшило, рiвно як i спогад про того палкого поета, чиi вiршi вона тепер з усмiшкою повторювала.

Поряд сопiв, схиливши голову на груди i вряди-годи дригаючись ii чоловiк, добре знаний усiм волоцюгам i п'яницям Львова завдяки тому, яку роботу виконував у магiстратi. Випари вина, вириваючись з його нiздрiв i рота, робили повiтря всерединi карети нестерпним.

Через це панi Даманська мусила щоразу пiсля кiлькох його могутнiх видихiв прочиняти дверцята, висовуючи назовнi свiй гарненький носик.

Карета спинилась бiля ворiт помiстя, чекаючи, доки заспаний сторож прочалапае темною алеею i впустить господарiв. Мартин тим часом чекав того ж таки, причаiвшись за розкiшним кущем жасмину, який так любила господиня. Маленька гiлочка ледь-ледь трiснула, i звук той з такоi вiдстанi не почула б жодна жива iстота… Але слуху панi Даманськоi вiн не уник.

«Шляк би тебе трафив, – подумки мовила вона, – вже лiпше б зовсiм не ховався…»

Мартину в ту ж мить стало так кепсько, що, аби не зомлiти, вiн вчепився зубами в гiлку. Опам'ятавшись, Катерина вирiшила бути обережнiшою з побажаннями i повiльно провела бiля чола руками, наче виганяючи злiсть назовнi. Мартин полегшено зiтхнув, лишивши на гладенькiй гiлцi невидимi слiди. Катерина, перехилившись через сплячого чоловiка, вiдчинила дверцята з його боку.

Шовкова накидка тихо сповзла з ii плечей i безшумно вкрила чоботи начальника мiськоi сторожi. Над його сплячою тушею виникли воiстину божественне видiння: стрункий i грацiйний стан несподiвано вигнувся з-пiд хвилi довгого волосся i звабливо окреслив неслухнянi груди, що й собi рвалися з полону.

Катерина виглянула з карети i рисячими очима сяйнула в той бiк, де зачаiвся Мартин. Останнiй похолов з остраху, бо тi очi втупилися прямiсiнько в нього.

«Побачила», – обiрвалося всерединi у хлопця.

– Ану, геть з мого жасмину, – якомога лагiднiше прошепотiла панi Даманська.

Однак на Мартина це подiяло, як укол розпеченою голкою. Безжально топчучи клятий кущ, вiн зiрвався з мiсця, i за мить навiть чистокровний арабський скакун не ризикнув би позмагатися з ним у швидкостi.

– О, moja droga[1 - О, моя люба (польск.).]… – почула поруч Катерина п'яне мимрення.