Людвисар. Ігри вельмож

Унизу, на вулицi, задерши догори голову, стояв лакей бургомiстра.

– Агов, хлопче! – гукнув йому Себастян. – Заходь до господи.

Мартин – то був вiн – рушив до пiд'iзду. На сходах вони зустрiлися, i поет нетерпляче вхопив хлопця за плечi.

– Дiзнався? Кажи!

– Дiзнався, пане, дiзнався, – вiдповiв той, – але не трясiть так, бо душа в мене одна…

– Добре, але не барися, кажи.

Мартин перевiв подих i дiловито промовив:

– Ця панi Даманська, за чиiм екiпажем я бiг уночi мов скажений, живе в передмiстi, у невеликому маетку поблизу Лисоi Гори.

Ух!..

– Панi Даманська? – кисло перепитав Себастян. – То вона замiжня?

– За паном Даманським, – спiвчутливо вiдповiв хлопець, – але, пане…

Мартин чомусь знiтився.

– Що?

– Пане, я назад бiг швидше, нiж за каретою, хоч, здавалось, уже нiкого не наздоганяв.

– Наздоганяли тебе? – криво усмiхнувся Себастян.

– Нi… Ви не повiрите, але вона раптом на мене так глянула, що вiд того погляду ноги самi мене понесли геть подалi вiд маетку.

– Чого ж ти на очi лiз?

– Та де! Святим Мартином присягаюся, сховався, як пропав…

Себастян на мить замислився.

Погляд його блукав по старих дерев'яних сходах, на яких вiн ледь не скрутив собi в'язи, коли бiг назустрiч лакею. Утiм, така зосереджена заглибленiсть тривала лише мить, не бiльше. За ту мить наш герой усе зважив, оцiнив i прийняв рiшення. Обличчя його посвiтлiшало i навiть здалося безтурботним.

– І хто ж цей пан Даманський? – запитав вiн у Мартина, який саме впорядковував нову лiврею.

– Гм, – задумався Мартин, – здаеться, лавник… Чи то пак, нi… Начальник мiськоi сторожi, от хто!

– Ах, чорти та пекло, – зморщивши чоло, сказав Себастян, – той самий Даманський… Так-так… Овва, Мартине, який ти чепурун!

– Так, пане, все завдяки вашим вiршам, – щиро зрадiв хлопець.

– А Даманського – пiд три чорти! Ходiмо, Мартине, я пригощу тебе вином, а ти ще раз менi все розкажеш…

– Охоче, пане…

– Облиш, не такий я вже й пан, тiльки того й маю, що трохи блакитноi кровi в жилах… А що, кажеш, панi Даманська?… Поглядом тебе обпекла? Ха-ха… І мене також, тiльки менi не тiкати хотiлося, а навпаки…

Вони поволi пiдiймалися пiд монотонне рипiння схiдцiв.

– Завваж, Мартине, сходи трухлявi, – почулося десь iзгори.

Вiдьмою була панi Даманська, от у чому рiч! Сердешний Мартин нiзащо б не повiрив у ii портрет, описаний нами вище…

Двiйко вiдьомських очей ще довго ввижались йому в благословенну пору доби, отруюючи тим самим усi солодощi сну.