Людвисар. Ігри вельмож

Придивившись, Христоф упiзнав замкових драбiв i тiльки спересердя закусив губу. Так от чого епископ поспiшав! От чому вiн так прагнув отримати бодай щось iз цiеi колотнечi. Ще б трохи, i сам би вiн поплатився…

– Ви один живий? – коротко запитав офiцер.

– Ще панi Ляна i ii служниця, – була стомлена вiдповiдь.

– Ви молодчина, Христофе, слово честi!

– До дiдька… Мертвих це не врятуе…

Вiн кiлька разiв свиснув, але, не почувши у вiдповiдь знайомого iржання, роздратовано запитав:

– Зайвий кiнь у вас знайдеться?

– Звичайно, – з готовнiстю вiдповiв драб i додав: – Поiдете з нами?

– Неодмiнно, – сказав той, – я дав слово довезти панну до Високого Замку, i я його дотримаю.

Роздiл VII

Здоровенний i чорний як смоль знахабнiлий ворон спокiйно примостився на пiдвiконнi i вже чверть години товк своiм мiцним широким дзьобом окраець хлiба. При цьому поважний птах не звертав жодноi уваги на кiмнату та господаря, що, сидячи за столом i поклавши голову на витягнуту руку, спостерiгав за цим дiйством.

Обом, зрештою, було байдуже… Тiльки Себастян подумки зауважив, що такоi ненажерливостi вiн не спостерiгав уже давно. Справдi, ворон вiдривав iнодi такi шматки, що, незважаючи на всi зусилля, нiяк не мiг стулити дзьоба.

Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному воловi. Тодi вперше за цей час птах звiв голову i пильно, крiзь розчинене вiкно, вдивився в кiмнату. Раптом вiн поважними кроками перейшов з пiдвiконня на стiл i попрямував до келиха з вином.

– Що за чортiвня? – вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гiсть i далi поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию i занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, вiдкидаючи назад свою велику голову i закриваючи вiд задоволення банькатi очi. Коли вина вже лишилося стiльки, що дiстати було годi, вiн, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеноi трапези.

– Бiсiв птах… Якщо я тiльки не спав, – промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не бiльше ковтка.

Ворон, мiж тим, здавалося, зовсiм наситився i заходився чистити дзьобом свое блискуче пiр'я. Однак раптовий вигук з вулицi змусив його стрепенутися i завмерти, дослухаючись до нього водночас iз Себастяном.

– Пане поете! – почувся молодечий голос. – Пане поете, виглянiть-но!

Господар потягнувся до вiкна i нетерплячим рухом зiгнав звiдти птаха. Той розправив своi великi крила i, щось на прощання каркнувши, вилетiв у вiкно.