Людвисар. Ігри вельмож

– Ту яблуня, – тихо сказав Омелько, – iден жид колись ii посадив… Але яблука такi кислi, що, крiм коней, iх мiг би iсти хiба що дiдько.

– Навряд чи, – озвався Хiх.

Брудно вилаявшись i не по-графськи плюнувши, вiн метнув у темряву надгризений плiд i сердито додав:

– Жидва…

З боку села почулося якесь дике хихотiння. Кiнь рiзко звiв голову i тривожно заiржав.

– Ну-ну, – сказав Омелько, витягнувши в той бiк шию, – покажись менi…

Утiм, щиро кажучи, вiдважний писар i гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться вiч-на-вiч з кимось iз нехрещеноi братii.

Але вiн був не сам, а ця обставина робить будь-кого героем.

Мiсяць мав би тепер висiти над головою, але вiн, з необережностi зачепившись за Лису Гору, трiпотiв самотнiм бранцем майже над обрiем. Хiх легенько дмухнув у той бiк, i вiн, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.

– Ге! – вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.

– Куме? – тривожно мовив Омелько.

Пан Бень сидiв на купi розчавлених яблук i жалiбно стогнав:

– Люди добрi, ну це вже занадто.

Ракiв у шинку я ще мiг стерпiти, але ж мiсяць – не рак!.. Нi, тепер анi краплини до рота.

– Тю! – глузливо вiдповiв писар i вхопив кума попiд руки, роблячи вiдчайдушну спробу звести його на ноги. – Що ви там вигадуете!

У цей час якийсь дикий смiх пролунав зовсiм близько, i на осяянiй мiсяцем стежинi з'явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сидiла на плечах в огрядного чоловiка, тримаючись обома руками за його розкiшнi вуса, правлячи ними, як вiжками.

Кiнь кур'ера, побачивши таке видиво, рвонув геть, i доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночi вже шурхотiло в житi.

– Свят, свят, свят, – пронеслося мiж присутнiми, а Хiх вiдступив вiд них на три широкi кроки.

– То наш староста, – вичавив з себе Омелько, – ач, осiдлала, навiжена…

– У-у, нечисть! – раптом завив пан Бень i, вхопивши яблуко, метнув його в жито.

Щоправда, це був швидше прояв вiдчаю, анiж смiливостi.

– Отак iх, куме, – зрадiв Омелько, отримавши несподiвану пiдтримку, – хай тiльки ще з'являться.

Наче почувши писаря, у небi промайнуло двi тiнi i, покружлявши довкола мiсяця, зникли за Лисою Горою.

– Ти диви, – процiдив той, хапаючись i собi за яблуко. За мить у небо випливла ще одна тiнь. Вона рухалась повiльно й гордовито, минаючи зорi i не зважаючи на людей унизу.

– На тобi! – випалив Омелько, метнувши в неi кислицею. Проте, не досягнувши цiлi, яблуко гупнуло за кiлька крокiв вiд нього.