Людвисар. Ігри вельмож

– Кидайте, куме, – жваво пiдбадьорив вiн пана Беня.

Той широко замахнувся, але з жахом вiдчув, що його велетенська правиця з силою вперiщила когось по головi. Граф Хiх, тiльки гигнувши, розпластався на землi. Капелюх налiз йому на обличчя, сховавши здивовану мармизу.

Тiнь угорi заметушилась. Христоф чiтко бачив жiночi обриси верхи на мiтлi. Якнайкраще прицiлившись, вiн, слiдом за писарем, щосили жбурнув у цiль кiлька гнилякiв. Отепер вiдьмi буде непереливки! Стрiлецьке око його не пiдвело: разiв з десять перевернувшись у повiтрi, вона так затрiскотiла у верболозах понад Полтвою, що всi солов'i довкола замовкли i ще довго не наважувались подати голос.

Омелько затанцював на радощах:

– Отам iй i амiнь! iй-богу, навiть вiдьма врiже дуба, коли телепнеться з такоi висоти!

Христоф мовчав. Незрозумiле вiдчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки вiн уже картав себе за те, що погодився пiти з писарем i тепер встряв у цю вар'ятську iсторiю. З голови не виходило темне гнучке тiло, що звивалось у небi на мiтлi: розпущене волосся, круглi перса, пишнi стегна… Вiн важко зiтхнув i вiдв'язав коня.

– Ходiмо, пане писарю, якщо ви ще запрошуете.

– Так-так, – радiсно мовив Омелько, – безумовно!

У темрявi почулося глухе гарчання. Трiумфатори лячно озирнулись. Дiрявий слуга Хiха волiк свого непритомного господаря подалi вiд них у жито. Вiн сердито поглядав на пана Беня i грозив йому вискаленими жовтими зубами.

– Бiдолашний, – пожалiв його писар, – дiсталось йому вiд тих вiдьом.

Пан Бень мовчки кивнув головою.

– І не кажiть, куме…

Усi трое вирушили до писаревого дому, а вранцi, як тiльки на свiт благословилося, посланець бургомiстра галопом помчав на схiд, геть забувши про вiдьмоборцiв i нiчнi пригоди.

Роздiл IX

За дверима почулися чиiсь квапливi кроки, загрозливе скрипiння сходiв i лайка господаря. У дверi сильно i безцеремонно постукали.

– Трясця вашiй матерi, – крiзь сон вiдповiв Себастян.

Стукали наполегливо i дедалi сильнiше.

– Кого там шляк принiс о такiй порi? – важко вiдриваючись вiд лiжка, сердито гукнув вiн.

– Це я, пане поете, не вбивайте… – донiсся стурбований голос Мартина, – ваш покiрний слуга, хочу передати наказ бургомiстра…

Себастян важко сперся на дверi i зусиллям усього неслухняного тiла iх прочинив.

– Господи помилуй, – зойкнув Мартин.

– Ти чого?

– Вас навiть блiдим не назвеш. Ви наче мрець.

– Я майже не спав… Цiлу нiч щось зi мною коiлось.