Людвисар. Ігри вельмож

– Лiкаря! – вигукнув бургомiстр, знаком наказуючи Себастяну сiсти.

– Лiкаря, лiкаря! – пiдхопили присутнi.

– Благаю вас, мiй пане, не турбуйтесь, – мовив гiсть, – зi мною все гаразд. Я нiчого не вiдчував дотепер.

Але бургомiстр його не слухав, вiн кивнув слугам.

Нарештi в iншому кiнцi зали з'явився товстун, якого всi нетерпляче пiдштовхували наперед. Той ледве утримував рiвновагу.

– Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомiстр. – Швидше!

– Святий Антонiю, та, прошу, ваша милосте.

Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лiкар. – Уже бiжу, бiжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлi застрягло? Риб'яча кiстка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спинi…

– Де Домiнiк? – вигукнув у натовп бургомiстр.

– Пана Гепнера на балу немае, – вiдповiв хтось.

Тим часом лiкар намiрився глянути Себастяновi до рота.

– Телепню, вiн поранений! – заволав Шольц.

– Ах! – вигукнув розпачливо товстун. – Але ж я передовсiм рятую, коли хтось перебрав з iжею, чи не дай боже – вдавився.

– Хай тобi грець, ти лiкар чи хто?

– Лiкар, ваша милосте…

– Тодi роби свою справу! Спини для початку кровотечу!

– Слухаюсь…

Із Себастяна зняли камзол i лiвий рукав сорочки. Лiкар уважно i злякано придивлявся до рани, невiдомо чого бiльше боячись – кровi чи бургомiстра.

– Рана серйозна? – запитав Шольц.

– Нi, ваша милосте…

– Мiй пане, – мовив Себастян, – менi незручно опинитися тут у такому виглядi…

– Дурницi, – перебив бургомiстр, – ми надто довго чекали на вас, мiй друже, аби тепер отак-от вiдпустити…

– Принесiть води, – розгублено кивнув лiкар.

Прохання було миттю виконане.

– Розкажiть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.

Гiсть, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло i на мить задумався. Йому подали повний келих i, зробивши ковток, Себастян почав свою розповiдь:

Я поспiшав на бал прийти,

Всi лиха й бiди обiйти,

Ранiше всiх сюди з'явитись,

Щоб вам, мiй пане, уклонитись

I перший келих пiдiйняти

Та славу Бахусу воздати,

Потiшити своiм вiршем

Людей поважних i… нiкчем,

Хоча останнiх тут немае,

Та доля рiзне посилае,

Про те пiдказуе життя:

Ось неозначенiсть буття.

Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очi бургомiстра заблищали, вiн був палким прихильником поезii.