Людвисар. Ігри вельмож

– «Про неозначенiсть буття», – повторив вiн, – клянусь, ви мене заiнтригували!

Себастян уклонився, трохи зморщившись вiд болю в плечi. За хвилину вiн продовжив:

Так от, я поспiшав, аж тут

Узяв мене зненацька блуд,

Повiв дорогою лихою,

Звiв iз халепою й бiдою.

Готовi взятися до «працi»,

Харцизiв з десять,

Може, й двадцять

Мене у темрявi чекали,

Наживи легкоi шукали,

Не знали, бачте, чим багатий

Був я… Коли про те спитати,

Скажу – усi моi скарби

Я не вiддам без боротьби.

Лиш срiблом слова я багатий,

І будь-кому його не взяти…

– О, сором, сором менi! – раптом вигукнув бургомiстр.

 – «Лиш срiблом слова»… Даю вам обiцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнiм срiблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

– Одну хвилинку, – благально втрутився лiкар, – я не маю навiть чим перев'язати рану, а це неодмiнно треба зробити, ваша милосте…

– Можливо, ця хустинка знадобиться для такоi мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.

– Дякую, панно, – полегшено зiтхнув лiкар.

Себастян зустрiвся поглядом з молодою чарiвною панною.

Вiн уклонився iй – не вiдводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичнiй натурi вона здалася богинею. Отi палкi очi, нiжнi вуста, злегка зашарiлi щоки, темне, вкладене у вигадливу зачiску волосся… Поет навiть не одразу почув, що бургомiстр вимагае продовження розповiдi. Помiж присутнiми почулися смiшки, i це привело Себастяна до тями.

– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболiла раптом.

Бiдолаха лiкар упав на колiна.

– Обережно, телепню, – гримнув бургомiстр.

– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.

Себастян кивнув головою, i всi затихли. За мить його голос знову всiма заволодiв присутнiми:

Устиг, як бачите, на свято

Покiрний ваш слуга… Завзято

Оборонявся вiн мечем

Вiд тих грабiжникiв-нiкчем.

І показав iм без вагання

Урок затятий фехтування.

Тим часом лiкар перев'язав рану, i поет, пiд нову хвилю оплескiв, звiвся на ноги, мимоволi шукаючи очима темноволосу красуню.

Вона стояла неподалiк i також аплодувала йому. На ii вустах сяяла усмiшка, за яку вiн ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталевi вiдблиски, що так спочатку його заслiпили, тепер здавалися лише жалюгiдним мерехтiнням. Укотре поета повернув до тями бургомiстр:

– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив вiн, – але, втiм, у мене до вас прохання.

– Так, пане, слухаю.