Людвисар. Ігри вельмож

– Вiдтепер завжди носiть кольчугу.

– Неодмiнно!

– До розваг, панове! – звеселiло вигукнув бургомiстр. – Музику!

А поет тим часом знову поринув у задуму.

– Мiй друже, – перегукуючи першi акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезiя?

– Справдi, вашмосць, всього кiлька рядкiв. Ось вони:

Історii заключний штрих

Ще не наведено.

Мiж тим,

В боргу я ще перед ним —

Слуга внизу – старанний хлоп,

Розумнi очi, свiтлий лоб,

Мiй безкорисно чистив меч

І плащ дорожнiй з моiх плеч.

Все говорив про свого пана,

Мовляв, подяка йому й шана

Казав: «Не лiчить зовсiм грошi,

Все ними сипле, хоч не прошу,

Хоч милостям нема причин…

Ім'я його…

– Стривайте – Мирон?… Марко?…

– Мартин! – вигукнув бургомiстр, – мiй дорогий Мартин! Вiн отак казав? От вiддана душа… Заждiть, вiн же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнiшу роботу…

З цими словами вони й розкланялись.

Бал полонив поета, i Себастян вже почувався його королем… Кишенi приемно обтяжувало срiбло, камзол приемно тиснув на плечi, дарма що був зiпсований дiркою вiд ножа, яку тепер не приховала б i найумiлiша швачка.

А вродливиця, що полонили його, закружляла з усiма у веселому вихорi. І кольори ii сукнi злилися з iншими барвами, а голос розтанув у музицi та смiховi.

Вино дурманило та все вiддаляло, отож поет його стерiгся… Серпанковi хвилi ii вбрання, мов увi снi, то з'являлися, то зникали, наче примара…

Мелодiя скiнчилася.

Нарештi! Себастян раптом вiдчув, що свiт пливе перед очима. У головi паморочилось. Можливо, рана серйознiша, анiж те йому видавалось? Дурницi! Це iнше…

Вона стояла у барвистому жiночому колi, коли зустрiлася знову з ним поглядом, не вiдвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.

– Ви хочете прочитати нам вiрша? – запитала котрась iз дам.

– Панi, я вже стiльки сьогоднi iх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе нi рядка, – вiдповiв Себастян.

– О, як шкода…

– Якщо тiльки…

– Що? – кокетливо перепитала дама.

– Якщо тiльки вiршi самi не народяться i не вирвуться жагучим потоком…

Дама засмiялася переможно.

– Слово честi, Себастяне, ви мене лякаете, але я готова вас слухати.

– Мила панi, я вражений вашою безстрашнiстю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде нi краплини.

Їi обличчя аж позеленiло вiд злостi.