Козак Байда, або Хортицька Січ

Наступного дня, тiльки-но сонце викотилося з-за обрiю, вiйськовий загiн, отримавши благословення священика, вирушив у далекий похiд. Дмитро Вишневецький, сам ще не усвiдомивши, розпочав нову сторiнку свого життя.

Роздiл ІІІ

Бернард Претвич

Ось уже два днi невеликий кiнний загiн йшов уторованим шляхом. Край був доволi обжитий, подеколи стрiчалися села, що ховалися в густих дiбровах. Гущавина лiсу слугувала найкращим захистом вiд татарських набiгiв. Через кiлька днiв лiсiв та поселень на шляху траплялося вже менше.

Коли загiн Вишневецького в’iхав у рiдколiсся, де великi купи дерев чергувалися з буйнотравим степом, людськi поселення геть зовсiм зникли. Тiльки час вiд часу то тут, то там траплялися сiльськi згарища, почорнiлi розбитi печi височiли, мов могильнi каменi, над попелищами з жовтими людськими кiстками… Проiжджаючи краем особливо великого попелища, Матяш iз сумом сказав:

– Усього п’ятдесят рокiв тому в цiй мiсцинi жили тисячi людей. Проклятi бусурмани… Перетворили хрещений край на пустелю…

– Ми зупинимо цю нечисть, Матяше.

На нашiй землi знову оселяться люди, – промовив Дмитро.

– Дай-то Боже. Бо якщо цього не зробити, через п’ятдесят рокiв в Украiнi не залишиться жодноi християнськоi душi…

– Тож треба якомога швидше дiстатися до Бара, а тодi пiти на татар! – князь пришпорив коня.

Минуло ще кiлька днiв, i вершники наблизилися до земель Схiдного Подiлля. Перше поселення, яке побачили люди Вишневецького, було, вочевидь, спалене недавно. Дим курився над згарищами, скрiзь лежали посiченi люди: старi дiди, баби та маленькi дiти.

Жахлива картина була так схожа на Загороддя, що спогад про Роксану з новою силою пробудився у княжiй душi, породжуючи хвилю сильного гнiву.

Вишневецький прагнув лише одного – натрапити на слiд ворогiв i винищити iх всiх до останнього…

– Нехристи спалили село вчора чи сьогоднi вночi, – мовив Олекса, стискаючи рукiв’я шаблi. – Ненавиджу бусурманiв!

– Татари обтяженi здобиччю, тож вони не могли далеко пiти.

Ми ще можемо iх наздогнати, коли вирушимо зараз, – запропонував Матяш.

– Тож годi ловити гав! Помстимося нелюдам за християнськi душi! – гукнув Дмитро i пустив коня чвалом. Решта вершникiв прослiдувала за ватажком.

За селом виднiлися слiди великого татарського чамбулу, що гнав цiлу юрбу невiльникiв на пiвденний схiд – до Перекопу. Пiсля кiлькагодинноi погонi Вишневецький побачив здалеку загiн татар, що готувалися переправлятися через нешироку рiчку.