Козак Байда, або Хортицька Січ

Дiвчина, стиха наспiвуючи щось про ледачу дочку, яку мати квапить до роботи, пiдiйшла до умовленого мiсця, де сподiвалась побачити милого. Вона у своiй уявi вже малювала картини подружнього життя з любим… У них буде простора бiла хата, стiни з барвистими квiтами… Ось коханий бере ii за руки, ось великий стiл, за яким сидять трiйко дiточок.

Роксана не зчулася, як пiдiйшла до умовленого мiсця й аж вiдсахнулася – пiд дубом хтось сидiв. Якийсь багатий пан… Золотi вiзерунки на малиновому жупанi, дорогоцiнне камiння на золотому поясi i на рукiв’i шаблi… Дiвчина вже хотiла втекти i ступила крок назад.

Аж тут, пригледiвшись, побачила, що то ж ii вчорашнiй рятiвник!

Княжич почув шелест, пiдвiв голову i побачив дiвчину.

– Ти прийшла, Роксано! – пiдхопився Вишневецький i простяг до неi руки. Але дiвчина вiдсторонилася.

– Хто ти? Скажи менi?

Дмитро трохи розгубився.

– Роксано… Треба було тобi одразу сказати… Я – Дмитро Вишневецький, син князя Вишневецького замку.

– Йо-й! – вражено прохопилося в дiвчини, вона аж закрила рота долонею.

Очi ii розширилися.

– Послухай… Я хочу одружитися з тобою, Роксано, але ти не зможеш стати княгинею, бо мiй батько проти нашого шлюбу, вiн хоче зректися мене.

– О Господи! – зойкнула дiвчина i пiдiйшла ближче до княжича. – Я не хочу, щоб через мене коiлося таке лихо! Не бери мене за дружину…

Блакитнi дiвочi очi наповнилися слiзьми.

– Нi! Нi! Мила моя, – Дмитро обiйняв дiвчину за плечi. – Я вже поставив собi: ти, тiльки ти станеш моею! Я одружуся з тобою… Ми заживемо щасливо, як у казцi… у тебе буде все, що забажаеш, люба моя, – прошепотiв вiн iй стиха.

– Ойле… Я про це й мрiяти не могла… – голос дiвчини затремтiв i розлився срiбним струмочком.

А Дмитро, нахилившись, гаряче обцiловував ii личко. Роксана пригорнулася довiрливо. Невимовно гарно стало на душi в княжича. Чисте кохання, як променi вранiшнього сонця, пронизувало його наскрiзь.

«Дякую, Боже, за невимовне щастя, що ти даруеш менi!» – промайнула остання думка в княжiй душi.

Немовби тихi небеса опустилися на землю i вiдкрили для закоханих сердець дверi райського саду. Молодята любили одне одного, забувши все погане, що iснуе у цьому свiтi, як перша чи остання пара людей на землi.

Ця любов до кiнця життя закарбувалася в серцi Дмитра Вишневецького…

Роздiл ІІ

Напад татар

Сонце повiльно ховалося за обрiй, темнi тiнi залягли з-помiж предковiчних дерев, у густiй хащi хутко темнiло.