Микола Зеров

Софiя Зерова згадувала: «І ось 12 лютого 1920 року вiдбулася вирiшальна розмова про нашi дальнiшi взаемини, пiд час якоi Микола Костьович запитав мене, чи не розраховую я на нього в своему майбутньому життi, а вiн би сам цього дуже хотiв. Я вiдповiла: ‘‘Гаразд, одружiмося i живiмо разом’’. Постановили справи не вiдкладати i повiнчатися на масницi, яка розпочиналася за два днi. Але наступного ж дня, ранком, що було зовсiм незвичним, прийшов дещо схвильований Зеров i сказав, що вiн був у священика, i той повiдомив його, що на масницi не вiнчають, а сьогоднi останнiй день, коли ще можна повiнчатися, тому Зеров, на власний ризик, не мавши часу побачитися зi мною, уже домовився зi священиком, що той повiнчае нас о другiй годинi (було якраз 13 число, яке вважаеться за нещасливе, але ми не були забобонними i не надали цьому нiякого значення).

Спершу я трохи розгубилася. Не сподiваючись, що це вiдбудеться так хутко, я саме того ранку вiднесла полатати своi святковi черевики, а вони в мене були единi. Але Зеров мав такий благальний вигляд, що я вiдразу ж побiгла до шевця забрати своi черевики назад. Так я й вiнчалася в черевиках з протертими пiдметками. Та все це для нас обох було байдуже».

У Киевi лютував тиф i голод, пiд Киевом тривали боi. У гiмназii, в якiй викладав Микола Костьович, склалась катастрофiчна ситуацiя з викладачами: хтось вiдмовився вiд лекцiй, когось заарештували, iншi виiхали з мiста. Вiд зворотного тифу пiсля перенесенноi операцii у травнi 1920 року помер Георгiй Нарбут.

Зеров у спогадах про Георгiя Івановича напише: «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сидiли тихо; в’язалися все невеселi думки про те, як несприятливо складаеться життя талановитих людей у нас – i скiльки ще жертв вiдбере вiд нас наша, нехай i плiдна, але сувора доба».

У 1918–1920 роках Зеров виступае як лiтературний критик i перекладач. Про лiтературну критику вiн говорив: «В критиковi – чи не так само, як i в перекладачевi, цiннi своерiднiсть та глибина сприймання, вразливiсть, смак, спецiальна обдарованiсть.

Бо як би не говорили ми про науковi методи в критицi, а критика завжди матиме щось спiльне з мистецтвом».

У тi роки виходить друком його стаття про Івана Нечуя-Левицького, понад десять рецензiй, якi вiн друкував у «Книгарi». Рецензii його нерiдко були нищiвними для авторiв: «бездарнiсть автора надзвичайна, невидана й нечувана» – пише Зеров про збiрку І.