Листи до Феліції (1912)

], яку слухали у «Резиденцтеатрi» (е у вас «Резиденцтеатр»? Це була таки оперета?): там п’ятнадцять чоловiк на сценi, а в передпокоi дзвонить телефон, i потiм кожного по черзi одними i тими ж таки химерними словами кличуть до апарата. Я добре пам’ятаю навiть саме цей французький вислiв, але написати його не наважуся, бо не те що написати, а навiть вимовити до пуття його не зумiю, хоча тодi не тiльки нiвроку його розчув, але навiть прочитав по Ваших губах, i хоча згодом вiн раз по раз крутився у мене в головi, марно прагнучи знайти неспотворену форму.

Не пам’ятаю вже, яким чином потiм (хоча нi, до того, бо я все ще сидiв бiля дверей, навскоси проти Вас) розмова перейшла на побоi i в зв’язку з цим на Ваших сестер i братiв. Були названi iмена декого з Ваших сiм’ян, перш менi абсолютно незнайомi, зокрема й iм’я Феррi (може, це Ваш брат[5 - Брата Фелiцii Фердiнанда у побутi справдi звали Феррi.]?), i Ви розповiли, що коли були маленькою, старшi брати, рiднi та двоюрiднi, часто Вас били, а ви почувалися цiлком беззахисною. Ви ще провели рукою по лiвому передплiччю, яке пiд той час являло собою суцiльний синець. Але вигляд у Вас при цьому був зовсiм не страдницький, отож я, сам, щоправда, до пуття не розумiючи чому, абсолютно не мiг собi уявити, як це хтось наважувався Вас бити, нехай Ви i були тодi геть мацюпкою. – Потiм Ви мимохiдь, щось переглядаючи або читаючи (Ви взагалi дуже рiдко зводили очi, а вечiр був такий короткий!), згадали, що вчили еврейську[6 - Мова найпевнiше про iдиш. ]. З одного боку, мене це здивувало, з iншого ж – менi захотiлося (але все це тодiшнi моi думки, що вiдтодi перейшли стiльки дрiбних сит!), щоб згадка не була така вже пiдкреслено скороминуща, тому потай я зловтiшався, коли згодом Ви не здолали прочитати на обкладинцi назву «Тель- Авiв». – Ще, все у тiй-таки кiмнатi, мова зайшла про Вашу роботу, а панi Брод згадала про вишукану батистову сукню, що ii бачила у Вашому готельному номерi, адже Ви iхали до когось на весiлля, i весiлля це – тут я швидше кажу майже навмання, нiж згадую, – мало вiдбутися у Будапештi.  – Коли Ви пiдвелися, з’ясувалося, що на Вас домашнi капцi панi Брод, адже чобiтки Вашi сохнуть. Час того дня i справдi був негодяний. У цих пантофлях Ви, мабуть, почувалися трохи нiяково i в кiнцi нашого проходу через темну середню кiмнату навiть встигли сказати менi, що звикли до патинкiв на пiдборах. А я про такi патинки ранiше не чув.