Листи до Феліції (1912)

 – У музичнiй вiтальнi Ви знову опинилися проти мене, i тут я заходився гортати i розкладати свiй манускрипт. На мене зусiбiч посипалися найхимернiшi поради щодо рукопису i його пересилання, зокрема й Вашi, але я вже не пригадаю точно, якi саме. Зате я добре запам’ятав епiзод ще у попереднiй кiмнатi, який до того мене здивував, що я навiть по столу гепнув. Це коли Ви сказали, що переписування рукописiв дае Вам насолоду, Ви, мовляв, у Берлiнi часто переписуете для одного пана (прокляття, як же безглуздо звучить це слово, коли бiля нього нема iменi, прiзвища або бодай якихось пояснень!) i попросили Макса надсилати Вам рукописи.

 – Найкраще, на що я спромiгся, це було випадково захопити з собою номер журналу «Палестина», i хай буде менi подаровано заради цього все iнше. Мандрiвку до Палестини – ось що ми з Вами взялись обговорювати, i, обiцяючи ii, Ви навiть простягнули менi руку, а радше це я якимось навiянням звабив Вас на це. – Поки грали на роялi, я сидiв навскоси позаду Вас, Ви закинули ногу на ногу i раз у раз поправляли зачiску, яку я спереду уявити собi не можу, зате пiд час концерту мав змогу вiдзначити, що вона якось покривилася.  – Потiм, щоправда, товариство роздiлилося – хто в горох, а хто в сочевицю, – панi Брод тихо куняла собi на канапi, пан Брод знайшов собi заняття бiля книжковоi шафи, а Отто боровся з екраном коминка. Мова зайшла про книги Макса, Ви щось зауважили щодо «Арнольда Беера»[7 - Йдеться про роман Макса Брода «Арнольд Беер. Доля еврея», що побачив свiт у Берлiнi 1912 року. ], згадали рецензiю «Ост унд Вест»[8 - Критика (Маттiаса Ахера) вийшла на сторiнках видання «Ост унд Вест» у серпнi 1912 року. Див.: «Ost und West». – XII. – Heft 8 (August 1912). – Sp. 775–776.], i врештi-решт, гортаючи томик повного зiбрання Гете у виданнi «Пропiлеi», сказали, що i «Замок Норнепiгге»[9 - Роман Брода пiд назвою «Замок Норнепигге. Роман байдужого» (Schlo? Nornepygge. Der Roman des Indifferenten. – Berlin, 1908).] теж намагалися читати, але до кiнця не подужали. На цих Ваших словах я просто завмер зi страху – за себе, за Вас i за всiх iнших. Чи не була ця фраза якоюсь абсолютно безглуздою i до того ж незбагненною образою? Ви, однак, спокiйно завершили свiй катастрофiчно непоправний пасаж, навiть не пiдвiвши схиленоi над книгою голови пiд нашими поглядами. І раптом виявилося, що це нiякий не ляпсус i взагалi анi на йоту не оцiнка, а всього лише життевий факт, якому Ви самi дивуетеся, через що i збираетеся при нагодi знову за цю книгу взятися.