Листи до Феліції (1912)

1912, четвер

[Штемпель Товариства страхування працiвникiв вiд нещасних випадкiв]

Найдорожча мадемуазель Фелiцiе!

Вчора я уявив, що турбуватимуся про Вас, i з усiеi сили намагався Вас умовити. Але сам-то що я роблю? Хiба я Вас не мордую? Зрозумiло, без намiру, бо таке взагалi неможливо, i навiть якби я мав такий намiр, вiн зник би вiд Вашого останнього листа, як нечиста сила перед сяйвом добра, але своiм iснуванням, самим тiльки iснуванням своiм я Вас мордую! У глибинi ж я не змiнився на краще, як i ранiше кружляю у своiй орбiтi, тiльки набув нового нездiйсненного сподiвання на додачу до колишнiх, теж нездiйсненних, i отримав в дар небувале, найсильнiше на моему вiку вiдчуття людськоi впевненостi поверх звичайноi своеi неприкаяностi.

Зате Ви тепер розтривоженi, Вам неспокiйно, Ви плачете увi снi, що набагато гiрше, нiж всю нiч без сну витрiщатися в стелю, Ви зовсiм не та, якою були того вечора, коли погляд Ваш так спокiйно перебiгав з предмета на предмет, тепер же ви не знаете, за що хапатися, в одному листi згадуете чоловiк двадцять, в iншому взагалi нiкого, коротше, вигоди i витрати подiленi мiж нами несправедливо, найвищою мiрою несправедливо. (Ну з якого дива ти, чоловiче, саме зараз, у цiй тихiй кiмнатi, яка, втiм, належить тобi, проти мене всiдаешся!)

Повторюю: не я у цьому винен, – бо хто я такий? – але тiльки те, на що одне зроду був спрямований мiй дух, едине устремлiння якого i до цього дня залишаеться незмiнним, намагаючись i Вас повести за собою, щоб не втратити.

Що ж це за сумне насильство, яке я над Вами приречений зчиняти!

Пiсля довгоi перерви. (Якби я мав час, якби у мене був час! Я б змiг заспокоiтися i правильнiше поглянути на навколишне. Я зумiв би писати Вам дбайливiше. Я нiколи не образив би Вас хапливiстю, як ображаю зараз, хоча нiчого на свiтi так не хотiв би уникнути. Я б заспокоiвся i покинув, як кiлька хвилин тому нагорi, у своему кабiнетi, в думках про Вас тремтiти вiд нетерпiння над дiловими паперами, а тепер, у хвилиннiй тишi цiеi кiмнати, тупо сидiти за столом i витрiщатись у вiкно помiж запнутих гардин.

І навiть якщо ми писатимемо одне одному щодня, байдуже, чи будуть днi iншi, нiж нинiшнiй, i iнше покликання, нiж до виконання нездiйсненного, прагнення щосили розлетiтися рiзно i з тiею ж таки силою утриматися разом?)

Знову на свое виправдання доводиться посилатися на перерву, бiльше нема на що, день знову поповз за полудень, причому далеко.